Шевченко Андрій, 10 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Козілецька Олена Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна вбиває, руйнує, знищує. Здавалося, після Другої світової світ усвідомив значення людського життя і навіки заприсягнувся “ніколи знову” не повторити. Але знайшлися ті, хто “змогли повторити” це жахіття.

Я, як завжди, готувався до нового навчального дня, лягав спати, повторював вивчене. Нічого не віщувало біди. Ніхто й подумати не міг, що за декілька годин життя кардинально зміниться.

Все почалося близько п’ятої години ранку, коли мої батьки почули вибухи біля військової частини. Розбудивши мене і мою сестру, розгублені та налякані, почали збирати речі. Тато і я заклали вікна цеглою, мама дзвонила родичам, моя молодша сестричка, не розуміючи, що відбувається, мовчки спостерігала.

Дев’ять тяжких днів ми жили в підвалі - у бетонній кімнаті з одним великим матрацом посередині, на якому доводилося вміщуватися нам чотирьом.

Щодня і щоночі були вибухи, ніхто з нас не спав, бо, щоразу заплющуючи очі, здавалося, що більше не прокинешся. Їли ми трішки, берегли продукти, бо не знали, наскільки вистачить їх. А одного дня під час чергового обстрілу, загорівся трансформатор, зникло світло. Було темно й холодно, у сестрички почався кашель від постійної вологості. Отож ми вирішили виїхати. Речі були й зібрані. Та й не до речей було. Взяли документи, трохи одягу. Прощались з татом, не знаючи чи побачимо його ще раз. Нас завезли до залізничного вокзалу, де ми сіли в евакуаційний потяг, який прямував до Львова. Вагон був заповнений людьми, вільних місць не було. П'ятнадцять годин ми їхали під обстрілами.

У вагоні не можна було вмикати світло, бо були великі ризики обстрілу самого потяга. Як виявилося, наступний поїзд після нашого таки попав під обстріл.

Вже у Львові ми зайняли довжелезну чергу до автобуса, який віз до прикордонного містечка. Приїхавши, ми попрямували до пункту допомоги, де, поївши і трохи перепочивши, продовжили свій шлях. Треба було дібратися до пішого кордону Шегині. Моя мама, молодша сестричка і я - тепер ми вимушено переселені, чужинці, вигнані з рідної землі російськими окупантами. Як зараз пам’ятаю, стою, втомлений і розгублений, у безкрайній черзі, дивлюся назад - зібралася велетенська черга людей, дивлюся вперед - так само. Шум, крики, немовлята плачуть, жінки щось намагаються кричати у телефони чоловікам, яких довелося залишити вдома... У всіх була паніка. Бунт людей, які хочуть прорвати кордон, щоб скоріше опинитися в безпеці, призвів до того, що задні давили передніх, тому прикордонники часто стріляли вгору для контролю ситуації. Ми потрапили в Польщу, і на автобусі дісталися до центру допомоги біженцям у Перемишлі. Потім волонтерка привезла нас на вокзал, де ми купили білети до Італії, де проживала мамина давня знайома. Дорогою до Італії, ми зателефонували татові, він повідомив, що “град” попав за метр від нашого будинку, пошкодивши вікна, дах, машину, паркан і вбивши собаку.

Через пів року ми повернулися. Після звільнення Київщини тато сам лагодив вікна й дах. Страх за життя не минув, але прагнення жити в рідній Україні тільки виросло.

Я ніколи не пробачу окупантам сліз моєї маленької сестрички. Я ніколи не пробачу смерті мого улюбленця.

Часто чую вулицею жалібну пісню “Пливе кача” - на щиті повертається герой. Я ніколи цього не пробачу!

Наразі я вчуся, беру участь у різних олімпіадах, конкурсах та проєктах. У моїх руках моє майбутнє і майбутнє України. Я піклуватимуся про свою країну в тилу і, якщо треба буде, на передовій. Бо мені є за що боротися.