Яремченко Олександра, 10 клас, ліцей №21

Вчитель, що надихнув на написання есе - Магалецький Андрій Михайлович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

23 лютого, 13 річна я лягаю спати з думкою про те, що завтра контрольна з фізики. Що може бути страшніше за фізику? - думалося мені.

Наступний день змінив моє життя назавжди. Пролунав глухий, але дужий вибух, після якого я з виринаю зі сну. Після раптового адреналіну зверху налягає лінива втома.

- Як я не хочу йти до школи! Та й ще за фізика, от же ж! Поринувши у такі думки, зовсім забуваю про нещодавній вибух. Дитячу голову більше турбує як сьогодні посидіти вдома.

 Я ліниво перекочуюся на бік і повільно встаю на ноги.

- Господи, хто придумав вставати зранку? Ще й коли ліжко не випускає зі своїх теплих обіймів! - подумала я.

Ось вже я виходжу з кімнати і завмираю. Поперед мене сидить на дивані мати. ЇЇ очі були такими стурбованими, мені навіть стало трішки моторошно, але я змогла видавити охрипле: “Доброго ранку, мамо!”

Вона пробубоніла:

- Де там доброго... До школи сьогодні не йдете.

І тут не встигла охопити мене хвиля радості, як враз на мене ніби вилили відро холодної води. Мама додала:

- Війна почалася.

Я спершу ледь не засміялася і подумала: “Мамо яка війна? Жартуєш?”

Вона мовчить і згодом каже:

- Ти не чула той вибух?

Всередині стало порожньо. Я побігла будити сестру, що ще невинно спала, навіть не підозрюючи, що почалася... війна. Тато кудись пішов. Мати бігає по хаті і збирає речі. Так чудно, господи, що діється?

Чути гудіння увімкненого телевізору, схоже це був прямий ефір: "- Війська противника вже підходять до Києва. Наші військові тримають позиції..."

Враз я заплакала.

- Тато, а куди ми їдемо?

- Ти ж вже питала.

- Тато, а коли ми повернемося?

- Доню, татові й так важко, бачиш скільки машин?

Я втомлено зітхнула та сильніше закуталася в покривало. Був сильний мороз.

Мало того, що машини й так рухалися як равлики, через годину рух зупинився взагалі. Я виглядаю у вікно і бачу як агресивно махають руками водії, чую різні сигнали машин, нестерпну лайку. Лячно.

(Взагалі наша сім’я, скільки пам’ятаю, говорила російською мовою. Але після події 24-ого лютого, я вирішила змінити це і заговорила українською, як Михайло Коцюбинський заговорив української після гарячки.)

Не оповідатиму довго що трапилося з нами пізніше, де ми були і як ми справилися. Лише скажу те, що ми були за кордоном, я ходила до школи. В загальному були подавлені. І ось батьки вирішили повертатися до України.

Влітку 2023 з купою валізів ми ступили до порогів нашого будинку. Я з сестрою вже в 9-ому класі.

Влітку, за допомогою мами, я з сестрою дізналися про волонтерську організацію “Нескоренні україночки”, яка займається плетінням сіток на потребу військовим.

І так ми почали ходити туди.

Тоді я зрозуміла, що це не просто якась організація, це люди, що жертвують своїм вільним часом заради спільної мети. Вперше я відчула силу єдності людей і я була серед них.

Після початку війни я на світ дивлюся дещо інакше. Я почала по-справжньому цінувати  час, планувати свій день.

Я навчилася бачити навколо прекрасне. Ніколи не думала, що листки на деревах такі гарні. А люди, а птахи? А їх голоси? То пісня для мене єдина, і погляд коли спиняється на них, в голові витанцьовує рима...

Я почала проводити більше часу з батьками, відчуваю себе більш дорослою, ніж раніше, може на це вплинула  війна? Не знаю, але я почала цікавитися історією України. Тепер це мій улюблений урок серед усіх.

Ще я полюбила українські традиції. Минулого року я вперше заколядувала, коли мені було 16. Організувала людей, роздала ролі, шукала костюми. Правда, під кінець нас залишилося троє: Жид, Янгол і цар Ірод.

Було вже краще на Маланці. Я вперше зробила власноруч 2 маски!

Якою щасливою я себе відчувала, не тільки тому, що було весело, а й тому, що люди нас радо вітали. Вони, бачучи нас, просили їм за щедрувати. Не забуду вдячні погляди людей літнього віку. Одна бабуся, підійшовши, похвалила нас і заплакала.

Зібрані за щедрування 5 тисяч гривень ми вирішили відправити на військовий збір.

Якщо трішки про теперішню мене, то зараз я в 10-ому класі, разом з однокласниками плету сітку в школі, думаю за майбутню  професію (ну а тут вже хоч падай у депресію!). Живу звичайним життям учениці і мрію про світле майбутнє нашої країни.