Буряк Анастасія, 11 клас, Кам'янець-Подільський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокопова Ольга Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – це день, що назавжди ввійшов не лише у пам'ять кожного українця, але й в історію України в цілому. Коли розпочалась війна – я була звичайною маленькою дівчинкою, яка мріяла про майбутнє, будуючи свої плани. Ніколи не забуду зимовий ранок: як пробудилась від хаосу, що відбувався в оселі та від слів: «Війна! Почалась війна!»

1000 днів війни – це тисяча днів страху й надії, страждання й віри, розпачу й сподівання, голосіння й молитви, втрат та здобутків.

Для усіх нас цей час став періодом переосмислення: по-іншому думати, сприймати, діяти, жити.

Паніка, страх, відчай, цілодобові тривоги, ночівля у холодних підвалах, очікування новин 24/7. Ти розпочинаєш і завершуєш свій день разом із трагічними подіями українських міст: Ірпеня, Бучі, Маріуполя, Харкова - нестерпно боляче, неможливо сприймати без сліз та жалю.

Перша повітряна тривога й сльози, думки про найрідніших людей не виходять із голови. Лягаючи спати, у тебе найбільший страх - більше не прокинутись та не побачити світанку.

Щодень звертаєшся із молитвами до Всевишнього з єдиним проханням – чимшвидше зупинити це безглузде кровопролиття. Ти постійно бачиш сльози матері, а в міркуваннях постійні запитання: «За що це нам? А що далі?» …І ось я збираю речі, плачучи та обіймаючи рідних, а далі дорога. Дорога, що вимірюється частинкою мого прожитого життя. В думках зринає той щасливий час, коли ми жили у мирних буднях, коли кожен мріяв про своє майбутнє.

У спогадах кінохронікою поставали родинні свята, шкільне навчання, прогулянки з друзями – і все більше хотілось повернутись назад, де спокій і затишок.

Коли до моєї школи почали прибувати перші переселенці, я долучилась до збору гуманітарної допомоги, а коли в лікарню привезли перших поранених наших захисників, було нестерпно боляче дивитись як дитина зі слізьми на очах обіймає свого пораненого батька… Коли мати з батьком плачуть у коридорі лікарні, що їхній син отримав контузію… Коли чуєш голосіння родини, яка втратила на війні сина, а в самої щемить душа, крається серце за матір, за хлоп’я, яке ще нічого не розуміючи, споглядає за невимовними криками дорослих, які огортають обіймами домовину… Коли взнаєш що, твою близьку людину взяли у полон та катували, мордуючи голодом, знущаючись, утримуючи у нелюдських умовах, а після двох років полону – все ж таки убивають. Плач матері, вдови-дружини, напів осиротілих дітей і прогірклий риторичний крик: «Тату, ти ж обіцяв повернутись!»

А ти стоїш і розумієш, що цьому чоловіку ще жити й жити, але ворог відібрав найдорожче – сина, чоловіка, батька.

Із перших днів війни я зі своєю сім’єю допомагали чим могли: донатили, передавали волонтерам все необхідне для наших хлопців, готували різні смаколики, провідували поранених у лікарні. Це був жах! Хлопці з ампутованими кінцівками віднаходили у собі сили навіть посміхатись та жартувати. Нестерпно боляче було дивитись на них, і знову у думках поставало запитання: «За що?» Це було подібно шторму, що накотив на береги мого спокійного життя. Раніше кожний мій день був сповнений звичними справами, навчанням, прогулянками під вечірнім небом, мріями про подорожі та про велике кохання.

Я вірила, що життя підготувало для мене щось особливе, малюючи в уяві картинки щасливого майбутнього, де були сонце, море й теплі літні вечори, сповнені сміху та любові.

1000 днів війни стали для мене великою трагедією й колосальним уроком. Вони продемонстрували, що справжня краса – це людська стійкість, непохитність, непереможність, здатність вірити й кохати навіть тоді, коли навколо руйнуються міста. І я упевнена що, коли цей жах закінчиться - я уже буду іншою: сильною, відважною, стійкою, витривалою, адже кожна важка мить, відкриває нам глибини нашої думки, які ми, можливо, раніше не бачили.

Я вірю, що одного дня ми прокинемось, і це буде новий світанок – світанок без війни. Я знову буду мріяти про подорожі, про справжнє кохання, про життя без страху, - і це буде найпрекрасніший ранок мого життя.