Ми тепер живемо у Києві, звикаємо до нового життя, до нового помешкання, колективу та дому. Перші дні війни ми прокинулися від вибухів – це було страшно, я розплакалася.

Ми виїжджали з Маріуполя, залишаючи все знайоме. Допомоги зовні майже не було, тож я сама спілкувалася з доньками про їхні страхи та повітряні тривоги, намагаючись заспокоїти їх і пояснити, що відбувається.

У перші дні навіть солі не могли купити, але добрі люди допомагали нам. Найважливішими залишилися улюблені іграшки доньок – їх забрали першими, і вони досі сплять з ними, як із символом безпеки та дому.