Карпюк Тетяна, 2 курс, Хмельницький музичний коледж імені В. І. Заремби

Вчитель, що надихнув на написання — Радченко Інна Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вже майже три роки залишили страшний та болючий відбиток у житті кожної людини. Кожного українця.

На початку повномасштабного вторгнення, ніхто не розумів наскільки довго затягнеться це жахіття… на скільки страшним горем стане для кожної родини. Та як докорінно змінить кожного з нас. Тисячу днів війни стали випробуванням для кожного українця. Це стосується й мене. 

Я щодня переосмислюю та усвідомлюю жах, який відбувається зараз в Україні. Кожний день мене вражають новини.

Читаю їх перед сном, прокидаючись і знову усвідомлюючи, що кожний день може бути для нас вирішальним. Прокидаючись, я дякую Богу, що я та моя сім’я жива. Співчуваю людям, у яких постраждали рідні. Ми живемо у постійних тривогах за наших рідних і це навчило нас цінувати кожну мить. Також війна навчила мене надавати велике значення кожній дрібниці, які коли здавались звичайними речами.

Мене пробирає жаль до серця за тих людей, яким довелось виїхати, покинувши все, чого досягли протягом життя: будинки, побут, звичаї, школу, роботу, друзів. 

Комусь з них вдасться повернутись, а для когось все залишиться лише згадкою.

Кожні моменти проведені із сім'єю, родиною, друзями, кожна поїздка за місто — усе це стало дуже важливим для мене. Цінуючи свободу, я розумію, що це завдяки нашим військовим.

За те щоб ми раділи, навчалися воїни віддають життя.

Ця війна залишила великий шрам у моїй пам’яті, а також переповнює гордість за наших сміливих людей, які голіруч могли зупинити танк, цілодобово плели сітки, робили окопні свічки, тонни енергетичних батончиків… підтримували один одного морально, робили смішні меми, які не дали впасти духом. Зустрічали людей, які вимушено покидали свої домівки, ділилися дахом над головою, одягом та їжею. Постійно чергували на вокзалах, надавали допомогу тим, хто цього потребував.

Пишаюсь волонтерами, які цілодобово тримають зв'язок між бійцями, що на передовій та рідними і близькими. Вони доїжджають туди, де не завжди може дістатись керівництво.

Спираючись на ці факти, я роблю висновок, що наша нація і наш народ непереможні.

Я пишаюсь своєю родиною, яка не залишилась осторонь, а з перших днів війни допомагали волонтерам, донатили й донатять досі.

Багато рідних перебувають на передовій.

У майбутньому я сама буду цінувати та передавати дітям та онукам всю правду про історичну спадщину народу і його культуру та цінності.