Ми вимушені були виїжджати, бо наше місто було тривалий час під окупацією. Декілька разів змінювали міста проживання, бо було дуже складно, жити не було де. Як тільки звільнили наше місто, ми повернулися додому.

Повернувшись об 23.00 додому після роботи, я мала погані передчуття, тим більше, що у місцевій групі виклали пост про те, що всі повинні знати, де знаходиться укриття. О 4 ранку нас розбудив сусід і сказав: «Прокидайтесь, почалась війна, нас бомблять…»

Діти теж одразу зрозуміли, що почалася війна, бо було дуже голосно. Невдовзі 1 березня російські війська зайшли до нашого міста, і ще у нас знаходиться ремонтний завод, який є військовою базою, тому нас обстрілювали дуже сильно. Коли ми лягали спати, ніхто з нас навіть не роздягався, бо в будь-яку секунду могли бігти у підвал.

4 квітня мого чоловіка та нашого тата забрали у полон. Морально було дуже важко. Дякувати Богу, він повернувся живим, але це закарбувалося на все його життя. Молодший син досі, коли нервує, жує одяг до дірок.

Авжеж, стикалися з проблемами: перші дні скуповували все, що було в магазинах, а потім усе закінчилося. Ми просили знайомих, які їхали у наш бік, принести хліб чи ліки.