На початку війни Даніїл навіть поставився до окупації легковажно, згідно свого віку. Він не міг навіть уявити, через який жах йому з батьками доведеться пройти

Спочатку я не дуже хвилювався, бо ніхто не вірив, що це надовго. Усі казали: «Два-три дні - і все скінчиться». Хвилюватися почав лише на третій день, коли зрозумів, що війна не закінчиться швидко. Я, як дитина, навіть зрадів, що не доведеться йти до школи.

Найважче було під час бойових дій. 

Я провів у Маріуполі три тижні, і це були найважчі дні в моєму житті. 

Продуктів та води практично не було, ми з рідними ходили по воду, намагалися вижити. 

Коли я виходив у місто, на вулицях лежали тіла загиблих. 

Один із днів я запам’ятав назавжди: наш сектор накрили «Градом». Я жив на першому поверсі, а снаряд впав прямо під будинком. Було три години ночі, температура – мінус один, а я півтори тижні сидів без вікон. Тоді я щиро хвилювався за своє життя, бо був упевнений, що вижити неможливо. Світло та інтернет вимкнули 2 березня, і я тиждень не знав, що відбувається у світі. Єдиним джерелом інформації було радіо окупантів. 

Евакуація була не з першого разу: перша спроба провалилася через затори на кілометри. Лише в середині березня, коли нам пощастило, ми змогли виїхати: машина залишилася вцілілою, бензин не закінчився. Ми планували їхати до бабусі, але вирушили до Бердянська, бо туди прямували всі.

Мости були зруйновані, дороги розбиті, але ми знайшли людей і разом поїхали. Там, нарешті, з’явився зв’язок.

Після Бердянська я повернувся в Маріуполь і ще півтора роки жив під окупацією. Лише влітку 2023 року мені вдалося вступити на бюджет у Києвський вуз на спеціальність кінооператора. Я вибрався через «зелений коридор» Білгород–Суми і приїхав до Києва. Тут майже нікого немає, і я живу один у гуртожитку. Але я щасливий, що маю можливість вчитися та будувати майбутнє.

Я мрію про майбутнє без конфліктів. Хочу, щоб Маріуполь повернувся до України. Там живе багато моїх родичів.