У перший день війни в ефірі телебачення та радіо повідомляли про початок війни, а родичі дзвонили й розповідали. До того моменту, поки в нашому районі не було бомбардувань, війна якось не відчувалася. Спочатку було не зрозуміло, що робити, а потім почалось постійне очікування, завжди наосторожі. 

Все приходить несподівано, і ніколи не знаєш, як реагувати. Мені вже важко бігати в укриття: здоров’я не те, і це неймовірно тяжко.

Допомога в місті приходить вчасно, вона хороша, і я інколи ділюся нею з іншими. Пенсія і субсидія теж допомагають, я не відчуваю себе покинутою. Бувають дрібні проблеми, але загалом - Бог милував. 

Днями зовсім поруч розірвалось щось потужне і наробило біди, але мене обійшло. 

Дочка з внуком виїхали на захід України, бо там вони працюють. Донька хворіє на діабет, часто погано себе почуває, але чоловік допомагає їй. А я тут, спостерігаю, молюся й переживаю за всіх.

Коли закінчиться війна? Мені здається, що це надовго. Я боюся, що можу не дожити до перемоги, хоча дуже хочу її побачити.

Я мрію про країну, де люди толерантні й терпимі, розуміють одне одного. Хочу сильну економіку, єдину країну без поділів на «північне» чи «південне». Хочу, щоб усі об’єдналися, як єдиний кулак, і щоб Крим повернувся до нас.

Я мрію, щоб країна розквітла і об’єднала всіх своїх громадян.