У себе вдома Володимиру довелось пережити знущання і приниження з боку російських окупантів, які нагло вдерлись в українське місто 

Коли почалася війна, я лежав із важкою формою ковіду. Температура за сорок, п’ять днів я не вставав з ліжка. А коли нарешті піднявся, побачив, як окупанти вже махають мені з БМП. Так для мене почалася війна.

Ми з дружиною думали виїжджати, але в нас була ще собака. Я чув страшні історії: людей тримали на блокпостах по три доби, пропускали, а потім розстрілювали. Ми вирішили чекати деокупації. У Херсоні пережили обшуки ФСБ. Одного разу на ринку нас зупинили троє з автоматами, перевірили документи, забрали всі паспорти в сумку й пішли. Я питаю: «У чому справа?» А вони відповідають: «Нам не сподобалося, як ти на нас подивився». 

З боку росіян було постійне приниження. Але, слава Богу, до найгіршого з того, що могло статися, не дійшло.

11 листопада нас звільнили. Відразу відкрили трасу Херсон—Миколаїв, і ми поїхали до дітей у Київ. Пів року я прожив там, згодом переїхав в Чорноморськ, прожив там ще пів року. Гроші закінчилися, все золото здав у ломбард. Роботи там немає, тож довелося перебиратися до Одеси.

Тепер я в Одесі, намагаюся працювати й просто вижити. А колись ми з дружиною, за херсонськими мірками, були забезпеченими людьми. У нас був бізнес. Я, як пенсіонер, працював неофіційно, дружина торгувала брендовим одягом. Ми не бідували й не звикли собі в усьому відмовляти. У нас була квартира, дача, дві машини й катер. Дачі вже немає: її змило після підриву окупантами Каховської ГЕС. 

Я хочу повернутися в Херсон. Я був там нещодавно, у вівторок. Там страшно їздити, це мертве місто, але це - мій рідний дім. Я хочу брати участь у відновленні Херсона настільки, наскільки зможу у свої 66 років.