Мешканці південноукраїнського села пережили страх, голод і холод в окупації. Тільки встигли порадіти звільненню, як росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС, і їх хату затопило 

Сім'я у мене невелика: чоловік, син і я. Мені 46 років. Живемо у селі Василівка Миколаївської області. 

В перший день війни я прокинулась від церковних дзвонів. Дивлюсь на календар - немає ніяких свят. Включила телевізор, а там кажуть, що війна почалася. Це було дуже страшно. Син тоді був у Британії, повинен був приїхати додому 3 березня, вже купив білет. Він подзвониві каже: «Війна! Заправляйте машину до опору і десь тікайте!» А я йому кажу: «Яке там тікати, все нормально буде!» Але на душі було неспокійно.

Перші два тижні був якийсь хаос, якась істерика: того немає, те закінчилося. Магазини всі закривалися, бо вже нічого не було. 18 березня заїхали до нас російські окупанти, а 19-го уже повністю оголосили, що ми в окупації. 

24 березня вночі так гепало, у нас наче дах зривало. Ми з чоловіком не спали. Наступного дня приїхав племінник із Івано-Кепине і сказав: «Збирайтеся, поїдемо до нас. Бабушка там в істериці (це мама моя)». І ми поїхали туди. Кругом російські окупанти стояли, у них повністю вся вулиця була з БТР. 

Росіяни були всі з автоматами, у кожен двір заходили. І під дулом автомата в погреби хлопців водили, і документи шукали, і ще що вони шукали - ми не знаємо. 

Продуктів не було. Хліба ми два тижні не їли. Мука вже закінчувалася. Тоді 28 числа ми поїхали в Херсон, в таких очередях там простояли, ну скупилися. Ми запхали в машину все, що тільки можна було. Одного цукру ми не купили там. Хліб заталкували, як тільки могли: 35 хлібин я взяла тоді, щоб і сусідам роздати. А 30 березня виїхала я з племінником без чоловіка.

Дуже тяжко було на російських блокпостах. Ми прив’язували білі простирадла. Перший блокпост був біля Нововасилівки. З нами ще поряд машина їхала - той хлопець погано їздив, бо тільки машину купив, його там довго перевіряли. 

Нас сильно тероризували на Снігурівському блокпосту, телефони дуже сильно у всіх перевіряли. А мій син служив срочником, тому я повидаляла всі фотографії. А тоді інтернету не було, і вони всі залишилися в мене в «корзині». Рашист добрався туди і почав мені показувати й питати: «Кто это такой?» Я кажу: «Син – срочник. Нада було – служив».  

Ми жили в Новому Бузі. Я з пенсіями людям допомагала. Ми ще там чотири з половиною місяці з чоловіком пожили, тоді нас деокупували. 10 листопада нас звільнили, а 12 ми вже були тут. Були тут без світла до 25 січня. А в червні нас затопило. Майже на півтора метри вода стояла в хаті п’ять днів. До цих пір наслідки - все пліснявіє. 

Приємно вразило, коли Каховську ГЕС підірвали, багато благодійних організацій відгукнулися до нас. Тоді ніхто не залишався осторонь, нам надавали гуманітарні допомоги і виплати. 

Війна на нас дуже погано вплинула. Бачу, як мама і тато осунулися, постаріли. Син залишився за кордоном - його не випустили ні на літаку, ні на чому, бо вже війна началася. Він дуже переживав за нас, у всіх нерви не в порядку. До сих пір жахаємся.

Хочу, щоб у майбутньому процвітала і квітла наша Україна. Хочу жити тільки в Україні, і більше ніде. Бажаю їй розквіту, перемоги, і миру нам всім.