Ми із села Павло-Мар'янівка. До війни було добре, життя було прекрасне, мирне. Ми працювали, жили.

Коли війна почалася,  ми бачили всі ракети, які летіли. Все чули, дуже страшно було, люди плакали. Сильно наше село обстрілювали. Коли до нас приліт був у двір, то ми виїхали разом із сусідами. Багато людей виїхали з села.

Дуже тяжко було вибратися, тому що наше село в окупації не було, але з усіх сторін були села окуповані. 

Нас дуже обстрілювали. Ми цілу ніч не спали – боялися. О п’ятій ранку всі виїжджали, бо ті рашисти ще спали, чи Бог його знає, чому. 

Взяли тільки речі першої необхідності, залишили вдома все, що нажите за все наше життя. А потім ще одна біда прийшла: коли вже була деокупація, нас затопило, коли підірвали Каховську ГЕС. І наша, і сусідська хати стояли у воді більше чим по вікна. Меблі розмокли, навіть стіни поопадали до камня. Біда та й годі. 

Спасли тільки диван і два крісла, що не розвалились. А так - все воно було у воді і все попортилось. Підлогу зривали, бо після води вона погнила, довелось бетонувати. Багато шкоди наробило.

Дякуємо людям, які нам допомагали одразу після затоплення. Багато було допомоги від церков, продуктових наборів. Зараз, звичайно, вже не так. 

Раніше ми дбали все, а зараз зрозуміли, що це не головне в житті. Головне - щоб було здоров'я мир, щоб не стріляли. Хочеться спокійно лягати і спокійно вставати.