Марія Квєткіна, 1 курс
Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

В дитинстві здається, що прив’язаність це щось на кшталт улюбленої іграшки, щось матеріальне, що можна взяти з собою, але коли стаєш старше прив’язаність трансформується: в спогади бабусиних розповідей, які ви вели на кухні ввечері. Запах недільного сніданку, коли ви всі разом. Коли прокидаєшся зранку від сонця, яке світить на краєчок ліжка.  Коли ідеш двором, де пройшло твоє дитинство і знаєш, що на розі будинку магазин, який був там всі 15 років твого життя. 

Лише 24 лютого, я вперше усвідомила наскільки вросла корінням у все це. Приросла до улюблених книжок, стін, які ми фарбували з батьком, дитячих іграшок, виду з вікна.  Як відірвати цю частину себе? Як, думаючи про дім, не думати, що більше ніколи не повернешся до того як все було? Як же дивно усвідомлювати, що нове покоління, яке здавалося було квінтесенцією минулого, вільного життя України, новим паростком в нових умовах, перетвориться на неймовірно сильних, але травмованих людей.  

Минуло 1000 днів, та я все ще шукаю реалізм в якому, дитячі фантазії нарешті стануть гірким усвідомленням.  Чимось простим, чимось звичайним. Де сум за домом і рідними перетвориться на бажання діяти і будувати все з початку, де моменти розпачу стануть поштовхом до нових звершень.

Іноді я його знаходжу і крокую так як маю, а іноді просто продовжую робити, що і робила. Бо так важливо не спинятися, а коли біжиш бігти поки не відчуєш як відкривається друге дихання, колись я зможу завжди не зупинятися тому що МОЖУ, а не тому що МАЮ. А поки ти, як і кожен українець, продовжуєш читати новини, радіти поверненню полонених, плакати через смерті. Пишатися своїми громадянами, і як ніколи до цього, чітко бачити, що саме за нами і нашими діями майбутнє. Нам вдалося об'єднати більшість за однією метою, бажання справедливості створило в нас непорушний фундамент, неприйняття зради – додало рішучості. Ми рухаємося вперед. Війна це найжахливіша річ у світі, але саме вона змогла висвітлити нашу силу, показати нам шлях, зняти маски і оголити правду. 

Ця війна змінила кожного з нас, і продовжує нас змінювати. Колись бити щосили, колись показувати, що все, що ти робиш, недаремно і маленькі кроки дають великий результат, колись вбивати надію, колись дарувати віру. 

За 1000 днів я відчуваю і бачу на скільки я змінилася, я виросла, погляди змінили форму, а слова своє значення, та я все ще пам’ятаю як пах мій дім, солодким дитячим запахом. Запахом мрій, запахом минулого, запахом спокою. Пам’ятаю розмови з бабусею, відтінок стін в моїй кімнаті, шумних сусідів, які тоді дратували, а зараз всього лише спогад. І продовжую вірити в те, що рани врешті решт загояться, і ми з новими силами підем вперед, не тому що в нас немає іншого виходу, а тому що цей вихід єдиний правильний для кожного з нас.