Аліна Дегтярьова, 11 клас
Харківський ліцей №124 Харківської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Голозубова Юлія Микоаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені шістнадцять, і я вже знаю, що таке війна не з чуток. Вона увірвалась в моє життя двічі, залишивши глибокі шрами на душі. Перший раз це сталося у 2014 році, коли на сході України розгорілося полум’я війни. Тоді, ще зовсім юна, я вперше відчула, що таке справжній страх. Гул танків, свист мін, постійне відчуття тривоги – все це стало частиною щоденності. Здавалося, за вісім років ми мали звикнути до цього, але ні. Кожна перестрілка, кожен вибух нагадували про те, що мир – це лише мрія.

І ось, 24 лютого 2022 року, війна увірвалася в моє рідне мсто-Харків. Але вже з іншою силою, з іншою жорстокістю. Вона зруйнувала не лише моє місто, а й мою віру в людство.

Ми ховалися в підвалах, під регулярними обстрілами, спостерігаючи, як руйнуються наші домівки. Я бачила смерть, відчувала безсилля. І все ж, посеред цього жаху, я знайшла в собі сили жити далі.

Коли стало зрозуміло, що залишатися вдома дуже небезпечно, ми з родиною виїхали за кордон. Це було важке рішення, але ми розуміли, що це єдиний спосіб врятувати свої життя. Дорога була довгою і виснажливою. Ми їхали в переповнених поїздах, автобусах, ночували на вокзалах. Кожен день був випробуванням на міцність.

У новій країні нас зустріли доброзичливо, але відчуття, що ми тут чужі, не покидало. Ми сумували за домом, за друзями, за нашим звичним життям. Школа, нові друзі – все це було не тим. Я намагалася інтегруватися, вивчати мову, але серце завжди тягнулося додому. Я пам’ятаю, як ночами дивилася у вікно, мріючи про те, щоб повернутися до свого ліжка, почути знайомі звуки вулиці.

Життя за кордоном було важким. Я сумувала за своїми домашніми тваринами, за нашою домівкою, за усім, що мені так дорого. Я сумувала за смаком маминих пирогів і за розмовами з бабусею. Часто мені здавалося, що я ніколи не зможу адаптуватися до нового життя.

Через деякий час ми повернулися. Повертаючись додому, я відчувала змішані почуття: з одного боку – радість, з іншого – страх. Страх перед тим, що все може повторитися. Але життя продовжується, і ми маємо рухатися далі.
Війна змінила мене. Вона навчила цінувати кожен момент, кожну мить спокою. Вона показала мені, що таке справжня дружба, взаємодопомога. Вона зміцнила мій дух. Але водночас, війна забрала в мене багато: відчуття безпеки, спокою, дитинства. Вона забрала мою домівку.

Я не можу сказати, що я ображена на долю. Я просто намагаюся жити далі, незважаючи ні на що. Адже життя – це дар, який потрібно берегти. І я вірю, що одного дня війна закінчиться, і ми зможемо відбудувати нашу країну, наше життя.

Ця війна навчила мене цінувати кожну мить, проведену з рідними людьми. Навчила бути сильною і не здаватися перед труднощами. І хоча війна продовжує залишати в моїй душі глибокі сліди, бо КАб, який прилетів нещодавно до нас у двір, поранив мого брата,  я не дозволю їй зламати мене. Я житиму далі, мріятиму і віритиму в краще майбутнє.