Байдак Ярослав, 11 клас, Кіндрашівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бражко Надія Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чудовий сон наснився мені: йду ще маленьким хлопчиком полем з чорнобривцями - мама, тато поруч. Сонечко так привітно усміхається, огортаючи своїм ласкавим промінням землю; пташечки весело співають ранкові пісні, вітаючи новий день. У душі так приємно, як ніколи раніше, наче вона відчувала щось…

В одну мить цю казкову ідилію перекреслив страшний звук - сигнал повітряної тривоги. Ця мить запам’ятається на все життя: страшна звістка поділила наші долі на «До» та «Після».

24 лютого 2022 року…Ця на перший погляд звичайнісінька дата в календарі стала кривавою для нашої батьківщини.

Особисто для мене війна почалася о шостій ранку, коли бабусі зателефонував мій дядько-військовий та повідомив жахливу новину. Звичайно, як і все населення України, я не міг у це повірити, але після двох потужних вибухів неподалік бабусиної хати, я зрозумів, що це реальність, а не сон. Було дуже лячно,і хоча я хлопець - майбутній захисник батьківщини, але розгубився в одну мить, не знав, що робити, на що чекати. Гадаю, що в такому стані були всі мої земляки.

І що ж далі?

А далі було пів року окупації нашого села Нечволодівка Куп’янського району: біль, страх, розгубленість. Ті страшні часи ми з родиною ледве пережили: не було світла, зв’язку.

Я з молодшим братом постійно сиділи в погребі, намагався хоч якось його розвеселити, відволікти від звуків вибухів. Хоча, зізнатися, і зараз не відповім вам, як мені це вдавалося, адже сам був дуже наляканим.

Поки мама вибігала з «погребового полону», щоб приготувати нам – дітям хоча б щось поїсти з тих продуктів, що залишилися, батько під обстрілами ходив до лісу, щоб назбирати дрова, бо газу також не було.

Те, що я відчував у ті хвилини, і ворогу не побажаю відчути!

Нарешті довгоочікувана деокупація! Я наче на світ народився! Ніколи раніше не замислювався над тим, як все ж приємно слухати тишу! Але важко було фізично: інфраструктура в районі та селі була знищена, ще 55 днів не було світла, води, газу.

Не забуду ніколи очі тих дівчат з Пункту Незламності, які допомагали нам; тих військових, які віддавали свою їжу, щоб ми, діти, могли поїсти. Дякую Богові, що є в нашій країні такі чуйні люди, які можуть відчувати біль і горе інших. Велику допомогу нам надавали і волонтери, які, ризикуючи власним життям, підвозили нам продукти, воду, теплі речі.

Аж до лютого всі діти сиділи вдома без навчання. Я так сумував за своїми однокласниками, вчителями і навіть за директором, але розумів, що побачитися у стінах рідної школи не скоро доведеться.

За тисячу днів війни ми пережили багато подій. Але навіть зараз, живучи в реаліях війни, надія мене не полишає: рано чи пізно всьому настає кінець. Ми знову будемо жити під мирним небом, милуватися яскравим сонечком, але вже з величезними та глибокими ранами на серці, бо війна залишить свій слід для кожного українця. Війна - це завжди горе! Я дуже хочу, щоб мить Перемоги настала скоріше, щоб батьки повернулися до своїх дітей, чоловіки до своїх дружин, а кожна матір дочекалася свого сина-сокола живим та здоровим. Дуже сподіваюся, що в майбутньому українці будуть плакати тільки від щастя. І так буде! Віремо в перемогу!