Погрібна Софія, 11 клас, гімназія № 9 ім. О. М. Луценка, м. Черкаси
Вчитель, що надихнув на написання есе — Стецюк Андрій Сергійович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Найголовнішою причиною, що спонукала мене до участі в конкурсі, є вже кількалітня мрія і непереборне бажання жити в мирній країні: без остраху й прислухання до навколишніх різких і голосних звуків лягати спати; не підриватися, шукаючи безпечного місця, серед ночі; безтурботно та весело вранці збиратися й бігти до школи, радісно обнімаючи там таких же спокійних і щасливих друзів…

Того досвітнього зимового страшного ранку 2022 року я прокинулася від якогось дивного відчуття стривоженості у квартирі: за дверима моєї кімнати батьки щось напружено обговорювали, час від часу постукували дверцятами шаф, комусь телефонували, щось розпитували… Ще подумала тоді: «Чого так рано турбувати когось? З якого дива?» А тоді зайшла мама і я почула те страшне слово: «Війна…»

Повного розуміння всього обширу цієї трагедії ще не було, навіть попри звістку від старшого брата з Києва, що в них уже чути сильні вибухи. Тато тим часом швидко зібрався, наказав нам із мамою бути вдома, бо йому, за його словами, «…треба заправити авто до повного…»

У перші тижні війни ми всюди були втрьох: тато, мама і я. Ні, неправильно, не втрьох… Скоріше, ми трійцею намагалися бути між людьми, разом з багатьма, разом з усіма… Бо тоді здавалося, що всі люди прагнуть щось зробити потрібне для захисту від ворога, щось корисне для оборонців, щось гідне, щоб називатися людиною…

Ми «озброювалися» ножицями і різали десятки метрів (чи кілометрів) смужок із сувоїв тканини, зі старого одягу, з усього, що приносили люди з дому. Пізніше, зі «зростанням кваліфікації», ставали до саморобних станків із натягнутими сітками і мережали їх «вузликами Перемоги».

Ми живемо в Черкасах, а наше місто, слава Богу, перебуває у відносно безпечній зоні. Дуже відносна ця безпека, бо, як показують усі роки війни, ніде в нашій Україні не можна почувати себе повністю захищеним. Після 24 лютого всі ми зрозуміли, що війна розпочалася не сьогодні, а триває вже майже десять років. Що вона, кривава, не десь там, далеко, а зовсім поруч — у сусідній області, у сусідньому місті, на сусідній вулиці…

Вона не може не зачіпати душу, не ятрити серце кожної людини!

Якщо ти людина… Якщо ти українець чи українка! І сьогодні беремо участь у шкільних ярмарках, збираємо кошти чи приносимо смаколики з дому, відправляємо шкільні подарунки нашим Героям-захисникам…

Війна зачепила кожного, відбилася в характерах, у поведінці людей. Це кляте лихо змінило і мене. Годі шукати логіку поведінки у багатьох під час війни. Дуже часто ми вже діємо для виживання, з єдиним бажанням — перемогти! Іншого прагнення, іншої мети — просто немає!

Моє покоління, мабуть, пришвидшено дорослішає. Період безтурботної підлітковості якось був надзвичайно коротким.

Сьогодні розумієш, що ти маєш бути старшим, мудрішим, більш відповідальним. Синдром «відкладеного життя» не для нас! Коли навколо стільки горя, коли тисячі людей для Перемоги жертвують найдорожчим, своїм життям, то не може бути в нас ніякого морального права давати слабинку.

Наше майбутнє мріється лише тут, на рідній землі, лише в оточенні рідних людей і друзів. А тому й продовжуємо боротися, кожен по-своєму, з різними можливостями, але з однією метою — перемогти!