Рудь Марія, 9 клас, Джулинський ліцей Джулинської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе — Продан Діана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Жила собі лебедонька й горя не знала,
Прийшла та війна та все зіпсувала.

Я багато думала про те, який же мій найщасливіший день? Можливо, якась подорож або ж свято, але ні — мій найщасливіший день — двадцять третє лютого дві тисячі двадцять другого року. Це був мій останній день, коли я не знала, що таке війна.

Взагалі, до початку війни моє дитинство було найщасливішим, але після — воно різко закінчилось, один день обірвав усе моє життя.

Один постріл — і все. Друзі, радість, плани на майбутнє — все зруйновано. Хоча в перші дні я не розуміла всього масштабу, ніхто, здається, не розумів. Здавалось, це буде тимчасово, весь жах закінчиться і забудеться.

Кожен новий день здавався нереальним, усе, що відбувалось… просто не хотілося чути і вірити в це. Але ось, скоро тисяча днів війни — тисяча найгірших днів мого життя.

І найстрашніше, що війна стала для нас буденністю: тривоги вже не здаються такими страшними, навіть звук вибухів став для нас звичайним. Хоча є одне, з чим змиритися неможливо — це смерть наших захисників та захисниць, мирних жителів України.

Як же важко дивитися на те, що просто посеред дня сотні людей стоять на колінах, дорога всипана квітами, а позаду везуть Героя на щиті, і звучить пісня «Пливе кача». У такі моменти душа кричить, хочеться прокинутися і зрозуміти, що це просто був страшний сон.

До війни наші поля були в соняшниках і пшениці, а зараз на полях майорять високо підняті прапори України.

Мій батько ще з перших днів війни охороняє мене та мільйони українців. Він робить усе, щоб ворог не підійшов до мене близько, хоча, здається, недавно він відганяв від мене, як мені здавалося, найгірших «ворогів» — бджілок або комарів.

Та попри весь жах і всі втрати українці об’єднувались, давали допомогу, безперервно молилися та віддавали останнє для армії. Страх помаленьку змінювався на критичне мислення, паніка — на прийняття всього.

Хоча якби я колись почула про мою сьогоднішню рутину, я просто б не повірила, що в таких умовах можна вчитися та навіть чомусь радіти.

Війна мене навчила багато чого та змусила швидко стати дорослою, приймати проблеми такими, як вони є, і бути вдячною за те, що ти просто живеш. Зараз я ці тисячу днів можу приймати не лише як страх і біль, а як тисячу днів надії і вдячності, тисячу днів об’єднання та розуміння.

Війна мене навчила, що щастя — це прості обійми з рідними, прості розмови з друзями, які не втрачають віру. Війна — це надія, постійна надія на краще.

Мій батько… Скільки мужності лише в одному слові. Його вчинки роблять його для мене найбільшим героєм. Ми не бачимося, й іноді я навіть просто не можу з ним поговорити, але він — мій єдиний спокій. Я знаю, що навіть коли немає зв’язку з ним, він робить крок до найочікуванішої Перемоги та мого спокою.

Сьогодні небо плаче сльозами матерів, а герої увічнились в алеях слави. Сьогодні треба лише жити.

Майже всі міста розбиті, усі заклади навчання та навіть дитячі лікарні, які мали б зберігати життя, зруйновані. Ось такі реалії війни, без перебільшення.

Хоча я можу сказати для підняття духу тим, у кого батьки на небесній варті: любов набагато сильніша за смерть, сильніша за будь-який біль і навіть за журбу. Тому треба жити з надією на щось краще, ніж є.

Тисяча днів війни — це тисяча днів втрат, тисяча днів надії на світанок. Попереду ще набагато більше, ніж тисяча днів спокійного неба, хоча спогади вже не забереш.

Коли літатиме літак, радості вже не буде, лише страх.

В майбутньому я бачу свою країну не на колінах, а з високо піднятою головою. Скоро все, що зруйновано війною, буде відбудовано знову.