Я прокидаюся раннім ранком і бачу, що всі ще сплять. День обіцяє бути спокійним - вихідний. Однак мої думки відразу переключаються на те, що відбувається за вікном. Війна. Російське вторгнення, про яке ми тільки що дізналися, залишає свій відбиток на нашому житті.

Але найстрашніше було те, що вибухи почалися без будь-якого попередження. Вони обрушилися на нас, в наші домівки, на нашу сім'ю. Страшно навіть згадувати. Не було ніяких ліків, ні для моїх батьків, ні для дітей. А в магазинах стояли величезні черги, люди сварилися. Я почувала себе беззахисною та безпорадною.

Хліба не було, бо ніхто не хотів їхати в нашу сторону. Тоді ми згуртувалися з моєю сестрою і кумою. Мені сина подружка шкільна сказала, де мішками муку можна купити, і ми поїхали. Я за кермом, і дівчата.

Приїхали на вказане місце, там вже були люди, зайняли чергу. Першої машини нам не вистачило. Сказали чекати.

Поки приїхала 2 машина, почалися обстріли. На той момент ми ще не розуміли, наскільки було небезпечно. Купили муку не дуже гарної якості, але були раді хоч такій. І почала я на хлібопічці випікати всім хліб.

Але недовго, бо пропало спочатку світло, а потім і газ. Ділилися хто чим міг.

Я зараз, як ВПО, проживаю з молодшим сином і песиком у Вінницькій області. Старший син – студент, залишився з батьком. Але ми – родина, просто так складаються обставини поки що.

Так. Ніколи не забуду перший ранок, як ми приїхали у Вінницьку область і я пішла в найближчий магазин. Там була молоденька продавчиня. Я не пам'ятаю, що я купляла. А вона дала мені батон і сказала, що коштів не треба. Сказала, що по моїй мові зрозуміла, що ми не місцеві і що в мене в очах біль.

Зараз міняю роботи. До війни я була приватним підприємцем. Мала невеличкий магазинчик одягу. Я дуже хочу змінити професію, але на жаль, не маю фінансової можливості.

Всі речі залишилися вдома. Там все нагадує про ті страшні події. У телефоні залишилися фото з погребу, де ми з дітьми і песиком перебували тиждень.