Костюк Аліна, учениця 11 класу Баштанського ліцею №2, м. Баштанка

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бурдейна Оксана Павлівна

"Війна. Моя історія"

Вивчаючи історію, при слові «війна» ми уявляли повний хаос: люди бігають вулицями, невиразно щось кричать, звідусіль плач дітей, звуки сирен, гуркіт ракет. Уявити таке в часи прогресивного, сучасного світу ніхто навіть не намагався, бо це ж «НЕМОЖЛИВО!» А що, якщо усе в цьому світі можливо? Отож, ця історія війни дівчини підлітка, яка буде проживати своє життя, але тепер в умовах війни. Як зміниться її світогляд? Її цінності? Мрії? І чи будуть вони взагалі…

Я прокинулась, як завжди, о пів на восьму. Наразі наш клас на дистанційному навчанні, через те, що багато хто захворів на коронавірус і я - одна з них. Але настрою не було не через це: ми з моїм найкращим другом посварилися і перестали спілкуватись. Я все ж знайшла сили піднятися з ліжка, натягнула найкращу з посмішок і почимчикувала на кухню в очікуванні запашного, смачного сніданку.

Телевізор на кухні був увімкнений. Це дивно, адже мама завжди говорила: «Їсти треба не відволікаючись на телепрограми!» Вона геть бліда, на її обличчі я бачу… Ні, не страх, не незрозумілість, а неясність, стурбованість, якої ніколи ще не мала змоги спостерігати. Дослухавшись, я почула, про що говорять у новинах. Вибухи? Що відбувається? Чому всі такі спантеличені?

Поки я одягала окуляри, щоб детальніше розглянути текст в екрані телевізора, бо мій сонний мозок не міг нічого зрозуміти, мама сказала неголосне: «Почалась війна».

Шок. Спантеличення. Я не можу прийняти факт війни. Я ніби розумію, що відбувається, але все це так нереально. Як таке могло статись?

Наступного дня, двадцять п’ятого лютого, уже всі найбільші будинки й найменші квартирки заполонила паніка. І знову сонячний день. Я вирішила зустрітись з подругою. Гуляли ми недалеко від дому, насолоджувались приємною погодою. Як тут у небі з’явився літак, воєнний. Я ще ніколи не бачила літаки настільки близько. Стало дуже страшно, але емоції змінив сміх. Ми реготали, аж щоки почали боліти.

Раптовий дзвінок. На екрані висвітлюється, що це телефонує мама. «Швидко додому, ми їдемо!» - це все, що вона сказала.

Через п’ять хвилин я відчинила двері квартири, більшість речей уже була спакована. Я увімкнула музику в навушниках – це стало моїм порятунком. Плюшевий ведмедик на прізвисько Джессі, я міцно стискала його у руках по дорозі в інше місто.

Надія – от від чого я не очікувала підстави. «День, два, тиждень, місяць і все закінчиться!» - так говорили на просторах всемережжя. Про це гуділи, як бджілки, дорослі. Але нічого й не збиралось закінчуватись. Всі останні дні змішались з темно-сірим кольором. Буча, Гостомель, Ірпінь, Херсон, Маріуполь… Цей список, на превеликий жаль, можна продовжувати. Страхіття, які там відбувалися, не описати словами. Серце здавалося щеміло так, ніби я не доживу до ранку. Всі ми знаємо про ці трагічні історії, описувати їх знову – невимовний біль. Поряд із цими подіями - власні переживання. Все змішалось у мені фарбами тьмяних відтінків і стало символом 2022 року. Тоді я була на найсправжнісінькому дні себе, як людини та особистості. Саме тому моя пам’ять стерла більшість епізодів минулого року. Проте я вдячна за цей досвід.

Чи багато ми знаємо про таку містичну пташку, як фенікс? Він – символ відродження. «Повстав із попелу, як фенікс», - я часто чула цю фразу. Символом оновленого — через вогняну смерть — життя! Фенікс із гордістю приймав свою смерть, не боявся її, бо знав – буде нове його втілення, нове життя. Це справді непоганий урок.

Я асоціюю себе з цим фантастичним птахом. Мені бракує слів описати це перевтілення. Але я відчуваю себе на новому рівні.

На превеликий жаль, війна досі триває, але вона змінила мої погляди й мрії, змусила по-іншому глянути на життя. Вона навчила цінувати мир, родину та дружбу; навчила мене бути сильною і рішучою; нагадала, як важливо боротися за своє право бути українкою, бути вільною громадянкою вільної держави!