Косинець Світлана, вчитель, Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей № 28 з посиленою фізичною підготовкою  Луцької міської ради”

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна почалася світлом телефону – прийшло повідомлення від сестри. Вона живе у Броварах і писати заледве по п’ятій могла лише із дуууже вагомих причин. Ще не відкривши, я знала, що там. Там була війна.

На другий день війни ми з сином поїхали в «еміграцію» до мами у село…

На другий тиждень війни повернулися додому і я почала пекти. Щоночі, коли син засинав, я пекла імбирні пряники, поливане печиво, хлібні палички, хлібці, рогалики, крекери.

Під кінець тижня чоловік забирав коробки моєї випічки і відвозив у волонтерський штаб. І я знову щоночі пекла.

Десь з десятого дня я щодня пишу у фейсбуці ранкові пости. На фото обов’язково помаранчі і квіти, з літер складені думки, спогади, мрії, страхи, болі.  Люди кажуть, що з моїх апельсинів починається їхній день і оте: «Гребемо далі! Все буде Україна!», які десь на третьому тижні додалися, та два сердечка після них – синє і жовте, тримають людські кукухи. І трохи мою.

На третій тиждень я купила чорний папір і ми почали з сином малювати. Коротенькі пастельні олівці моя рука тримала в синовій руці (майже вірш) і ми творили.

Малюнки виходили патріотичними. Їх щотижня складала у файл і вони разом із випічкою їхали туди, де давали крила. А трохи потрапило в музей. Наш, краєзнавчий.

Другого місяця Небесний легіон поповнився нашим випускником, Героєм України (посмертно).

На третьому я побачила картину: на ліжку, впоперек, лежить син, з одного боку автомат, з іншого – пістолет. І чоловік прибирає у кімнаті.

На початку сьомого моя подруга дитинства отримала повідомлення, що її середній син, якому місяць тому виповнилося лише дев’ятнадцать, зник безвісти.

Його тіло знайшли після звільнення Херсона, а на початку десятого місяця війни прощатися з ним прийшли його одногрупники. Такі юні, просто діти, а він, воїн, дивився на них десь з небес.

На початку дев’ятого безвісти зник мій однокласник. Ми були досі єдиним класом серед випускників школи, у якому всі були живі. І він має бути живим. Інакше як?

Десь з десятого я проводжу лотереї. Печу якусь смакоту і розігрую її за донат, а гроші йдуть наближати Перемогу.

На чотирнадцятий місяць ми з дитиною попали у Реабілітаційний центр для учасників бойових дій.

Якось одягала сина після занять. Поруч чекав своє черги зайти в зал чоловік на кріслі колісному. Висока ампутація обох ніг. Позаду стояла дружина. Худенька, коротко стрижена, чорнява, втомлена. Важко було сказати, скільки їм обом було років. Чоловік із неприхованим захватом дивився на медсестру на рецепції. Та була дуже красива. Бездоганний макіяж, стильна зачіска, нюдовий манікюр, медична форма підкреслювала звабливі вигини жіночої фігури.

Медсестра бачила той погляд і ніяковіла під ним. Дружина теж бачила і дивилася десь крізь простір і час. І я бачила.

Бачила позаду чоловіка жінку, якій би дати відіспатися, та зробити зачіску, макіяж, зафарбувати сивину, навести глянцю на руках, і вона буде такою ж ефектною, як і пані на рецепції.

Сімнадцятого поїхали в інший реабілітаційний центр. І там моя дитина реготала від жартів хлопців на протезах, а хлопці, знявши протези, підспівували моєму рюмсаючому сонечку на своїх болісних процедурах.

Під кінець двадцятого моя віртуальна подруга стала вдовою. Пробувши дружиною три місяці і вісім днів, вона стала вдовою…

Двадцять третього інша подруга стояла вчепившись рукою за домовину, заніміла і скам’яніла. Її чоловік загинув за кілька годин до відпустки, яку мав провести у будинку, недавно купленому. Не провів.

Двадцять четвертого «дорога життя» з Авдіївки взяла свою плату – без вісти зник мій випускник.

Двадцять сьомого жінка, яка відібрала наші малюнки для виставки, стала вдовою. Досі чекає тіло чоловіка…

Двадцять дев’ятого помітила, що у сина одна нога суттєво коротша. Вивих стегна. Попереду у нас операція, гіпс, тривала реабілітація.

Але чого вже… Гребемо далі! Все буде Україна! (І два сердечка – синє і жовте).