Калюжна Поліна, 10 клас, Бориспільський ліцей імені Костянтина Могилка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Скрипник Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені "пощастило" стати внутрішньо переміщеною особою двічі завдяки росіянам, які прийшли на нашу землю і влаштували криваву війну.

В цій війні полягло багато воїнів-героїв та звичайних мирних жителів.

Народилася я в Первомайську і проживала у Кадіївці до 2014 року. А згодом, після окупації частини Луганщини, ми з батьками та бабусею виїхали до Сєвєродонецька(зараз перейменовано на Сіверськодонецьк). Там я пішла до школи та знайшла друзів. У 2018 році моя бабуся поїхала на окуповану територію до дідуся та інших родичів, які не могли виїхати.

Я пам'ятаю, як ми проводжали її на автобус... Тоді ми бачились востаннє, бо згодом росіяни вбили її. Моя мама учасниця АТО, тож забрати тіло бабусі або хоча б приїхати на похорон, ми не змогли.

Сєвєродонецьк встиг стати моєю домівкою. з 2014 по 2022 роки місто процвітало. Воно стало обласним центром Луганської області,  нічим не гіршим за довоєнний Луганськ.

Вже 21 лютого ми всі знали, що починається щось страшне та неминуче. 22 лютого дітям у школах та садочках провели інструктаж, що робити, якщо раптом пролунає вибух.

23 лютого моя мама збирала докупи всі документи й теплі речі.

24 лютого я прокинулася від маминого плачу.

...Іронія долі, коли сусіди, з якими за всі роки життя напроти ви навіть не віталися, стають найкращими компаньйонами у бомбосховищі.

Виїздили ми з мамою та її колегами, тато вирішив залишитися. Їхали буквально в нікуди, не знаючи нічого.

З речей у нас були телефони та клітка з нашою дегу Аліскою. Нам пощастило, бо під час дороги не було боїв за місто. Найстрашніше - натрапити десь на окупантів. Вони одразу розстрілювали учасників АТО та їхні сім'ї. Мама сховала свої посвідчення у моєму взутті. Ніхто з нас не плакав, бо не було сил.

У такі моменти відчувається тільки спустошення: ти стаєш буквально ніким, залишаючи все своє життя, домівку, друзів десь далеко позаду.

Ти знаєш, що їдеш цією дорогою востаннє, востаннє дивишся на свою школу, в яку ще вчора не хотів іти, на зруйновані будинки, де ще вчора процвітало життя, на тіла людей, які загинули і назавжди залишаться тут...

Дякуєш лише за те, що тебе не спіткала подібна доля, і ти ще маєш шанс на життя.

Ми зупинилися у Кропивницькому, біженцям надавали можливість пожити в гуртожитку певний час. Нас заселили в порожню кімнату, де не було вікон. Довелося лягати спати в одязі.

Непереборний страх... Нерозуміння майбутнього... Сльози самі лилися з очей...

Наступного ранку ми вирішили поїхати до Кременчука до родичів маминої подруги. Нам дали безкоштовно пожити у квартирі з іншими переселенцями з Луганської області. Нас було 12 людей у двокімнатній квартирі. Це звучить гірше, ніж було насправді, - ми швидко згуртувалися та знайшли спільну мову.

Ми були неначе велика дружна сім'я, хоча насправді познайомилися десять хвилин тому.

Ми підтримували одне одного, грали в настільні ігри, вечеряли всі разом, ходили гуляти та постійно знаходили теми для розмов. Цей період здавався не таким і моторошним, бо ми були разом.

Восьмого березня до нашого під'їзду в Сєвєродонецьку влучила міна, дехто загинув, але моєму татові пощастило - в цей момент він вийшов на вулицю, щоб спіймати зв'язок.

Було страшно і холодно на душі, неначе посеред зимового дня тебе облили холодною водою з голови до ніг. Тепер надії повернутися точно не залишилося...

Мій тато вирішив виїхати, коли не стало буквально жодних ресурсів життя. Його вивезли випадкові люди, які приїхали забрати свої речі. Він повернувся зовсім іншою людиною: майже завжди мовчав, ніколи не посміхався, мало їв. Через пів місяці у нього стався інсульт.

Це був найгірший період з початку повномасштабного вторгнення. Лікарі казали, що навіть, якщо він одужає, то ніколи не зможе ходити. Але ні. Він боровся та став на ноги менш ніж за два тижні.

На "десерт" моїм "подарунком" від росіян став приліт у ТЦ "Амстор" у Кременчуці. Я йшла саме туди, коли це сталося. Не знаю, чим я була краща за людей, які там загинули, але після цього довго не могла собі пробачити: чому вони загинули, а я ні? Я носила туди квіти та дивилася, як достають тіла маленьких дітей.

Там було набагато більше загиблих, ніж сказали у новинах. Я почала жити далі, насолоджуючись кожною миттю, тільки тоді, коли усвідомила, що моєї провини тут немає.

У липні ми утрьох з Алісою переїхали до Борисполя. Почалося нове життя. Все, що відбулося з лютого по липень 2022, я намагаюся просто залишити позаду, і це вдається. Всесвіт нарешті став барвистим. Я знайшла чудових друзів, які підтримують мене та надихають, знайшла себе.

Зараз я пишу вірші, займаюся музикою та беру активну учать у шкільному й суспільному житті, просуваючи українську мову та культуру.