Чебан Анастасія, ІІ курс (11 клас), Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка

Вчитель, що надихнув на написання — Бірюкова Світлана Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моя рідна, співуча, щедра, багата країна зараз тане в сльозах і крові. Одного мирного, тихого зимового ранку тишу розірвали вибухи. Ворог напав на нашу Україну. Це було 24 лютого 2022 року. Страшна звістка лунала звідусюди. Я її почула від мами. Недовіра, збентеження, усвідомлення, страх — усе це я пережила за декілька хвилин.

З тих пір пройшло 1000 днів. 1000 днів страшної, жорстокої, кривавої війни. Сирени страшно ревіли по всій країні, люди ховалися в укриття. Сотні тисяч зруйнованих будівель…

Скільки людей залишилося без даху над головою, скільки пропало безвісти, а скільки забрала життів ця жорстока війна - ніхто не знає... Навіть страшно про це думати...

Люди тікали, залишали свої домівки, майно, нажите роками, брали тільки найнеобхідніше. У нас з'явилося багато біженців. Українці тікали від війни не тільки вглиб країни, а й за кордон. Найбільше українців виїхало в Європу, але я особисто знаю людей, які втекли від війни в Канаду й Америку. Я не засуджую цих людей. Це їх вибір. У кожного свій шлях, як писав Тарас Григорович Шевченко: “У всякого своя доля. І свій шлях широкий…”.

Мені пощастило, якщо можна так сказати, жити в центрі України, тому я і моя сім'я залишилися дома, ми не стали біженцями. І не тільки тому, що це наш вибір. За те, що ми залишилися дома, я хочу подякувати нашим славним захисникам, які мужньо дають відсіч нашим ворогам.

Я стаю на коліна перед кожним воїном, який захищає країну

й не дає ворогові просунутися далі та захопити всю територію. Ці мужні, сміливі, відважні Люди — наші ангели-охоронці. Завдяки їм ми можемо жити, працювати, навчатися в умовах війни.

Я допомагаю нашим ЗСУ, як можу. Брала неодноразово участь у зборі найнеобхідніших речей для наших захисників. Стараюся завжди донатити на потреби українського війська.

Моє життя змінилося з початку війни, як у кожного українця. Тепер я просинаюся не від будильника, який кличе на навчання, а від сирен, які лунають, на жаль, дуже часто. Я щодня із хвилюванням читаю новини.

У моєму рідному селищі дуже часто проходять прощання із загиблими воїнами, і я, як усі мої односельчани, стою на колінах, віддаючи останню шану загиблому герою. Дуже боляче таке бачити й переживати. Скільки вже загинуло славних воїнів, справжніх чоловіків. Ми завжди будемо пам’ятати про них.

Ці 1000 днів війни — випробування для нашої країни, для всіх українців і для мене особисто, випробування на людяність, на постійність у допомозі воїнам, біженцям у міру своїх сил. Випробування на витримку, на вміння не впадати в паніку та відчай. Ми маємо пам’ятати, що наші воїни на передовій захищають нас і кожну хвилину зустрічаються віч-на-віч зі смертю. Коли у нас відключали світло, я не обурювалася, що це незручно, а згадувала наших захисників, які й під палючим сонцем, і під проливним дощем, і в хуртовину не відступають, не ховаються, а мужньо стоять на варті нашого спокою.

У моїй сім’ї на річницю початку війни запалюється свічка пам’яті про тих, хто загинув, захищаючи нашу Україну.

Мама пояснює моїм молодшим братикові і сестричці, чому ми так робимо.

Ця війна згуртувала українців: усі, і я зокрема, зрозуміли, що ми — єдиний народ і наша сила в єдності.

Не буду писати, що саме я відчуваю до наших ворогів, адже це будуть не зовсім літературні вислови. Але дуже сподіваюся на те, що колись окупанти й убивці отримають те, що заслужили. Час розсудить.

Я вірю в нашу перемогу. Наш гімн звучить так: “Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці”.

Так буде. Перемога за нами.