Пані Наталя живе в Миколаєві і не збирається нікуди виїжджати. Жінка тут має роботу, а у вільний час волонтерить, допомагаючи сусідам.
Ми збиралися зранку 24 лютого їхати в Херсон по справах. Я вже хотіла виходити з дому, але саме в цей час вгатили по аеропорту Миколаєва. Так для нас почалася війна. Звісно, нас шокувала ця агресія та наступ на нашу державу з боку росії.
У нас були великі труднощі, питна вода була відсутня в місті декілька місяців. Ми з сусідом почали волонтерити: знайшли бочку на підприємстві і п’ять місяців возили воду в наш мікрорайон Казарського.
Я дуже рада, що у мене і досі є робота. Правда, до війни я була керівником відділу, а зараз маю нижчу посаду. Але гріх скаржитись: працюю, і добре.
Погано те, що війна нас розлучила з родиною. Батько залишився в "сірій зоні" в Херсонській області, він не може звідти виїхати. Я живу у Миколаєві. Втім спокою тут немає: щоночі у нас якесь страхіття відбувається.
А про загальну нашу українську трагедію мені нагадує пошкоджений заміський будиночок моїх батьків, а також ваза – єдина річ, яку я забрала з батьківського дому.
