Рошко Серафим

10 клас, Русько-Лозівський ліцей Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Павленко Олена Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Моя історія війни, як і для багатьох українців, починається з 24 лютого. Цей день поділив моє життя на “до” і “після”. Тому я хочу розповісти вам свою історію.

У цей день, приблизно о п’ятій годині ранку, я прокинувся від гучних вибухів-відбувався обстріл військових частин. Одразу було зрозуміло - росія напала на Україну. Я почав дзвонити та писати друзям. З кожною хвилиною тривога збільшувалась, мене трясло цілий день від страху. Багато хто з друзів та знайомих виїхали одразу, але зв’язку з ними так і не було, тому дізнатися про них було не можливо. ЗМІ повідомляли про пересування російських окупантів та про перші окуповані села та міста. Ближче до вечора, я почав заспокоюватися, але тривога залишалася.

Наші захисники чинили великий опір наступу росіян, тому село моє залишалося під контролем України. Впродовж декількох днів було чути як летять снаряди, ракети та літаки на Харків. Ми мали надію, що наше село чіпати не будуть, але 9 березня відбувся цілеспрямований обстріл, тому ми вирішили виїжджати. Їхати не хотілось з дому, але з немовлятком залишатися було не можна. Батьки з нами не поїхали, і тільки плачучи відправляли нас у дорогу. Погода була сонячною та більш-менш було тихо, але,

заїхавши у місто, побачили страшну картину: побиті БТР та багатоповерхові будинки, сліди від осколків на дорозі, а найстрашніше - тіла вбитих людей...

30 березня, коли ми були під Черкасами, прийшла страшна звістка:”Завтра буде знищено наше село”. Росіяни звинуватили наших односельців у тому, що вони вбили їхніх побратимів. Це був великий удар, але ми ще не знали, що росіяни навмисно придумали “страту” мого села для того, щоб без супротиву місцевих окопувати село. 14 березня вони остаточно осіли у нашому селі Руська Лозова. І з того дня до 24 квітня батькам було важко спіймати зв’язок, тому ми могли поговорити з ними за можливості декілька хвилин на день.

25 квітня зв’язок з батьками обірвався остаточно.

У ніч з 28 на 29 квітня бійці спецпідрозділу “KRAKEN” почали визволяти село від окупантів. Це була страшна ніч: про батьків нічого не було відомо, росіяни обстрілювали село та знущались з людей.

Але 29 квітня ЗСУ остаточно звільнили наше село. Це була радісна новина для всіх. 1 травня вже з’явився зв’язок із батьками - вони залишилися живі.

Цей час постійного очікування був настільки важким, що ми не змогли обійтися вже без допомоги психолога, але, повернувшись у жовтні додому, стало набагато легше. Я маю надію, що скоро всі окуповані території повернуться до складу моєї рідної України та всі захисники та захисниці зустрінуться зі своїми сім’ями. Нехай Господь допомагає Збройним Силам України та всьому її народу! Слава Україні!