Малєєва Марія, 10 клас, Русько-Лозівський ліцей Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Павленко Олена Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Я не чого не розумію, на дворі темно, я бачу яскравий спалах у вікні, чую істерику своєї сестри. Мені здається, що я героїня кошмару, я намагаюсь прокинутись... На мить я заплющую очі, чую вибухи, вилітаю з ліжка і починаю збиратися разом зі своїми батьками.

«Що взагалі коїться?» - подумки я запитую у себе. На годиннику п’ята ранку, вибухи не припиняються, руки спітніли, сльоза напрошується показати себе. В голові постає тільки одне питання: «Що буде далі?» Крізь думки я чую звук гудків телефону, це моя мати дзвонить родичам. Зв'язок- поганий, на щастя, всі відповіли. Черговий вибух – я чую дзвін у вухах, рішення прийшло само собою: ми терміново спускаємося до льоху.

Темрява, сирість, відчуття страху… Так і здається, що зараз стеля старого льоху розчавить мою родину, бо все навколо тремтить від потужних вибухів.

Мій батько, проявивши мужність, вийшов на подвір’я. Серце неймовірно стукає груди, ще більшого страху наводило те, що батько довго не повертався. Подих за подихом, серцебиття за серцебиттям – я чула тільки їх. Скрежет дверей дуже злякав мене, батько повернувся, але найстрашніше було попереду.

Навіть природа відчувала ці криваві події. Вночі не було чутно не птахів, ні звірів. В нашому селі, під мирним небом, постійно вночі було чутно нескінчений гавкіт собак та неймовірно гарні співи пташок. Удень дуже лякало величезне скупчення воронів та їхнє жахливе несамовите звивання. Дивлячись на них розумієш, що це не на добро. Вночі я думала про цих птахів, хотіла, щоб вони назавжди покинули мою країну і раптом - знову вибух, я відчула різкий неприємний запах пилу та гарі, пів будинку залишилось без вікон. До будівлі увірвався потужний холодний вітер, який на нас наступав наче ворог. Ми знову біжимо до льоху, тепер уже по уламках скла.

Приблизно так проходили найстрашніші дні зими. Раніше я навіть уявити собі не могла, що таке спати не в своєму тепленькому ліжечку . Найстрашніше, що звикнути до цього зовсім не можливо, та й не хотілося.

Іноді ризикуючи ми ходили до бабусі. Вона у мене дуже віруюча людина. Вона, попри весь жах, ходила на інший край села до церкви і невпинно молилась за перемогу.

Я знаю і вірю, що її молитви не були марними... Звичайно, усі мої почуття не помістити на усьому папері світу. Я можу нескінченно описувати ці жахливі події, але кожного разу, коли я згадую про них – моє серце звиває від болю за нашу найкращу Державу та її несамовитих воїнів, які боронять СВОЇХ людей.