Фомін Роман

10 клас, Русько-Лозівський ліцей Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Павленко Олена Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Мені хочеться розпочати свою історію війни з дня напередодні цієї найжахливішої події у моєму житті.

23 лютого 2022 року для мене було звичайним днем. Як завжди зранку мене розбудила мати до школи. Я встав, поснідав, зібрався і ми з родиною поїхали: батьки на роботу, а я до школи.

Увечері ми зібралися усією родиною. Мама приготувала смачну їжу. Ми багато говорили, кожен розповідав, як у нього пройшов день. Було так все добре і звичайно. Ми лягли спати; нічого не віщувало біди.

А зранку 24 лютого все перевернулося з ніг на голову, сталося велике лихо для всього українського народу - страшна, руйнівна війна. Я прокинувся від того, що мене розбудила перелякана матуся, а тато сказав: “Швидко вдягайтеся і біжіть у підвал”. Я нічого не розумів, чув вибухи, які доносилися з подвір'я, вікна здригалися, бо ці страшні постріли були неподалік. Вдягнувшись мама взяла мене за руку, і ми швидко спустилися у підвал. Вона плакала, я теж не міг стримати сліз від відчаю. Мені було дуже лячно, бо я нічого не розумів, а тато нас заспокоював. Коли все стихло, ми вийшли обережно з підвалу. Мама почала відразу дзвонити бабусі і дідусеві, щоб дізнатися як вони, чи все у них гаразд, бо вони жили ближче до військової частини, ніж ми. А я стояв біля мами і бачив, як у лісі вже щось горіло до самісінького неба, піднімався чорний дим. Усе палало... Тато сказав: “Почалася війна”. Тоді я і зрозумів, що до нас прийшло страшне горе, яке вбиває людей, руйнує сім’ї, великі і малі міста та села, несучи лише біль і страждання.

Через деякий час ми вийшли за двір. Ранок, але людей на вулиці вже було дуже багато і ніхто не розумів, що буде далі. Потім знов почулися десь потужні вибухи.

Піднявши голову до неба, я побачив білі сліди від ракет, які пролетіли над нашим селом у бік нашого великого, неповторного Харкова, це, на жаль, було неодноразово.

Так у нерозумінні пройшов увесь цей страшний день для всіх людей... Почало сутеніти. Надходив вечір. Мені ставало все страшніше, бо я розумів, що вночі вибухи не закінчаться, може прилетіти й до нас у двір. Я боявся, тремтів, мабуть, як оті осинові листочки на дереві, я був наляканий. Я розповів про це батькам, вони мене обіймали і підтримували так, як тільки могли, казали що все буде добре. І тут почувся якийсь страшний гуркіт. Це їхали танки головною вулицею нашого села. Тут мені і мамі стало зовсім моторошно. Тоді ми разом із татом вирішили зібрати всі необхідні речі, документи та швидко пішли до бабусі і дідуся. Відстань між нашим будинком і бабусиним невелика, але мені здавалося, що ми йшли дуже довго. Найбільше я боявся, що з кущів можуть вистрибнути військові та почнуть на нас нападати або прилетить літак і почне стріляти.

Через цю страшну, руйнівну війну моє життя і життя моєї родини змінилося на всі 180 градусів, які для нас дуже болючими. У цій війни вже загинуло багато невинних людей, серед яких діти; захисників і захисниць, зруйновані міста й села, а найстрашніше і найболючіше те, що вона забрала у нас мого найкращого дідуся.

Але я знаю... Ні не знаю, а впевнений, що ця поганюча війна скоро закінчиться і настане той довгоочікуваний нами мир назавжди. Ми будемо від радощів кричати, співати пісні, дзвонити один одному та плакати, не від страшного болю і горя, а від великої радості. Та станемо жити, хай і по-іншому, не так як до війни, але щасливіше, дружніше і міцніше.