До всіх історій

Лілія і син Микита Мілецькі

«Приїжджаєш з одним чемоданом – і у дитини немає ні іграшок, нічого»

Родині Мілецьких довелося покинути рідне місто через війну. Оселилися в Гореничах, недалеко від Києва. Згодом стало зрозумілим, що влаштуватися на новому місці – це тільки пів справи. А ось що робити зі спогадами?

Виїхати – не було рішенням одного дня, все накопичувалося-накопичувалося день за днем. Коли не можеш вночі спати, тому що чуєш вибухи. Коли розумієш, що починається у твоєму місті війна. І розумієш, що ти хочеш далі жити, хочеш мирного неба, хочеш спати спокійно.

Лілія Мілецька:

Приїжджаєш з одним чемоданом – і у дитини немає ні іграшок, нічого

Ти просто боїшся за життя своєї дитини і життя своєї родини. Тому ми прийняли рішення, що потрібно їхати. Як усі, думали, що це швидко закінчиться, і ми швидко повернемося. Але не вийшло, на жаль.

Я думала, що це більш гладко пройшло. Ми намагалися працювати із цією ситуацією. Але ролик, який син записував минулого року в літньому таборі... Він там стільки різних слів наговорив. Виявляється, все-таки це в пам’ять вкарбувалася в дитини. Він це все бачив, все пам’ятає.

Бабуся наша досі там [в Донецьку] живе. Син сумує, що в гості до неї не може поїхати. Спочатку він сумував і за своїм ліжком, за своїми іграшками. Ти приїжджаєш з одним чемоданом, і у дитини немає ні іграшок, ні постільної, нічого. Слава Богу, мирне небо є! Це найголовніше – твоє життя в безпеці. Інше все – справа наживна.

Було страшно його відправляти в нову школу. Ми вчилися в Донецьку в російському класі, а в Києві ми перейшли в українську школу. Ну, слава Богу, вчителька нам дісталася дуже хороша в початкових класах, ще й з психологічною освітою. Вона допомогла дитині все це подолати й налагодити контакт з однокласниками.

Коли я вже розуміла, що це все затягується на якийсь час, я намагалася синові показувати плюси, щоб він менше сумував і нудьгував. Я йому говорила: «Подивися, яка школа! Подивися, яка вчителька». Звичайно, він адаптувався за стільки років.

Микита Мілецький, 13 років:

Спочатку я трохи нудьгував. Думав, як я без Донецька буду жити, без своїх друзів. А потім якось вже перестав про це думати.

У Донецьку був момент, коли ми стояли біля школи. Я тоді закінчив другий клас, мене тато забирав. Вчителька наша сказала жартома, ми все розсміялися і раптом почули гуркіт. Думали, що будівля завалилася. Потім ми стали стежити за новинами по телевізору. І дізналися, що на нас нападають вертольоти й солдати.

Коли кілька днів пройшло, ми бачили в новинах, що дуже багатьох вбило солдатів, генералів. І тато почав думати, що в Донецьку ми не можемо жити. Він каже: давайте ми поїдемо на море відпочити. Це був його такий план, щоб сюди не повертатися. Тато почав шукати квартиру. І знайшов у Києві. І ми стали там жити. Я почав звикати до нового життя. Нервував, що їду з Донецька назавжди, а може, й ні.

«Мирне літо – дітям Донбасу» – дуже хороший проєкт. Дітям дається така можливість, щоб не жити у війні, не жити під страхом куль. Відчути себе людиною. Нових друзів знайти і просто повеселитися.

Лілія Мілецька:

Син був у повному захваті. Я сама помітила, коли ми тільки привезли його в табір. Прекрасний табір у лісі, сосни, повітря прекрасне. Великий такий справжній табір.

Нас добре зустріли вожаті, я зрозуміла, що я залишаю свою дитину в надійних руках. І те, що він мені телефонував один раз на день або коли я йому телефонувала дізнатися, як справи, він мені відповідав: «Мамо, у мене все в порядку, давай». Це вже свідчить про те, що йому там добре. Тому що в іншому разі він починає телефонувати по три рази на день і питати: «Ну як ти там?» І проситися додому.

І дуже класно, що з ними психологи працюють. Вони все в ігровій формі роблять. Діти навіть не помічали, не знали, що це психологи з ними працюють.

Інша дитина з табору приїхала. Він там свої акторські, музичні, танцювальні таланти не те щоб відкрив, вони в ньому були, але переважно в сім’ї, вдома. Він на публіці соромився це показувати. А після табору приїхав – йому хочеться всюди брати участь. У таборі це все почалося.

Коли я приїхала, вожаті мені кажуть: він посів перше місце, вони танцювали, співали. Я: «Невже? Мій Микита? Співав і танцював?» Я була дуже вражена, здивована. Це завдяки вожатим, завдяки психологу, завдяки організаційним моментам він там так відкрився. І протягом цього року все триває, це класно.

Я йому бажаю, щоб він був щасливою людиною. Просто був щасливим. Я не замислююся про якусь його майбутню професію. Якщо раніше я намагалася налаштувати його на навчання, кудись штовхати, то зараз я тримаю руку на пульсі, але в той же час намагаюся його приймати таким, який він є. Любити таким, яким він є. І розповідати йому про те, що найголовніше в житті – щоб він був щасливий.