Мені 69 років. Я жила з чоловіком і мамою в місті Оріхів Запорізької області. Ми виїхали в Запоріжжя до моєї сестри.

В Оріхові не було ні світла, ні води, ні газу. Російська армія безперервно обстрілювала місто. Навіть не можна було вийти з дому. Ми не могли ховатися в підвалі, бо мамі 88 років, вона лежача. До кінця травня чекали, поки стихнуть обстріли, а потім виїхали. Нам допомогла це зробити Оріхівська громада. 

Наша домівка зруйнована. Живемо у сестри. Під час повітряних тривог сидимо в коридорі. У мами на фоні стресу з’явився цукровий діабет. Дякуючи тому, що ми внутрішньо переміщені особи, її лікували безкоштовно. Люди дуже добрі, допомагають. Ми отримували продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Велике спасибі Фонду за допомогу. 

З того часу, як ми виїхали, я жодного разу не їздила додому, тому що не можу залишити маму. А чоловік їздив, бо там зосталися коти й собаки, і на огороді потрібно було працювати. Коли були сильні обстріли, він спускався у погріб. 

Я навіть не знаю, як би насмілилася туди поїхати. Дивлюся в інтернеті фото зруйнованого Оріхова – і на очі навертаються сльози. Усе знайоме. Я там виросла, прожила все своє життя, а тепер від рідного міста залишилися руїни. І російська армія продовжує його обстрілювати.

Живемо надією, що війна скоро закінчиться. От тільки не знаю, куди повертатися після війни. Моєму правнуку п’ять років. Він  весь час у мене запитує: «Бабусю, коли ми поїдемо додому? Там же мої котики живуть». Слухаємо новини і радіємо кожній маленькій перемозі на фронті. Молимося за наших воїнів. А коли були в Оріхові, допомагали їм: носили гарячу їжу.