Мені 44 роки. Я живу в місті Охтирка Сумської області. У мене є син. Йому 16 років. 24 лютого ми з ним були вдома. Прокинулися о шостій ранку від телефонного дзвінка. Телефонувала сестра. Вона сказала, що почався обстріл Харкова, Києва інших українських міст України. Я не могла в це повірити, аж поки не почула постріли за своїм вікном. Після першого бою, який відбувся біля військової частини, настало затишшя. Ми скористалися моментом і виїхали до батьків у село.
Пізніше я дізналася, що моє житло розбите внаслідок ракетного удару.
Я жила в багатоквартирному будинку, розташованому поруч з військовою частиною. Уже розпочато його капітальний ремонт. Ми з сином повернулися в місто. Винаймаємо квартиру. Син дистанційно навчається в місцевому технікумі. Сподіваємося, що колись повернемося у власне житло.
Мене приємно вразило, що розбирали завали нашого будинку не тільки його мешканці, а й сторонні люди. Також було приємно, коли свою допомогу запропонували волонтери, в тому числі від Фонду Ріната Ахметова. Я дуже вдячна всім людям, які допомогли у скрутній ситуації.
З початку повномасштабного наступу я сподівалися на мирні переговори й на те, що вони дійдуть до логічного завершення. Та тепер я мало вірю у домовленості. Одна надія - на силу наших військових. Я бажаю їм наснаги, терпіння та Божого заступництва.
День 24 лютого 2022 року здійснив переоцінку всіх моїх мрій. Зараз в мене одна мрія – бачити Україну вільною, а українців – щасливими. Щиро вірю в нашу перемогу.
