Лар'яновська Євгенія

9-A клас, Коблівський ліцей

Вчителька, що надихнула на написання: Бессонова Мар'яна Володимирівна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

Широкомаштабне вторгнення Росії розпочалося 24 лютого 2022 року, а зрозуміла я це, коли розпочалися обстріли та літали у небі ворожі ракети. Раніше чула від батьків і знайомих, що війна вже йшла з 2014 року. . .  на іншій території України.    

Моя історія була дуже несподіваною  і тяжкою:

Мені ще було 13 років. Був тихий ранок. І звідкілясь почулися обстріли, мої батьки, сестри, брат і я зразу ж кинулися на підлогу, а з телевізора був дуже гучний звук.  В новинах казали що "що не можна зволікати, потрібно ховатися, виїхати з міст!" Декілька днів нам потрібно було посидіти тихо.  Після цього до нас приїхала наша рідна сестра з  хлопцем, які жили у Херсоні.  34 березня 2022 року ми усією сім'єю виїхали з села 12-тьма автомобілями, але мій тато, дядько ,тітка та двоюрідний брат, нажаль, залишилися у Херсоні, на окупованій території.  А далі було страшно, бо ми їздили і чотири дні були поряд з окупантами. Я була рада, що вони нас не зачіпали ,бо у нас дуже сильна і смілива бабуся, та й я не давалася.  

А найгірше те, що мою сестру ледь - ледь не забрали, але бабуся заступилася і з нею тепер усе гаразд.

Ми також чотири дні їхали полями . . .  і під обстрілами. Якось ми помітили, що за нами стежать.  Нас зупинили і ми стояли близько пів доби. Окупанти при дітях розпочали бійку та вирішувати "хто головний". Один з них був  без зброї, а інший був з великим автоматом, він направляв зброю на іншого. Решта окупантів, які стояли у стороні, сміялися  з цього, але згодом суперечку зупинили. Третього дня ми були дуже зморені і голодні ,сиділи у машинах. Один із окупантів вийшов та прокричав (сміючись): "ви не поїдете звідси". Ми провели так весь день, a ввечері, наші люди, які не змогли виїхати, дали нам води і сходити у туалет. А вже під вечір нам підказали, де можна зупинитися з ночівлею, у хаті, де колись жили люди, які вже виїхали. Дім був пустим і запліснявілим. Ми заночували там і на 4-ий день, зранку нас відпустили. Нас затримали щє на одному окупаційному блокпості, забрали телефони. . . .  а згодом відпустили.

Я дуже раділа коли ми заїхали на підконтрольну територію України. І усі люди з якими ми їхали, повибігали з автобусів та почали плакати, обіймати наших захисників.

Згодом ми зустріли наших поліцейських, вони занотували усе, що відбувалося з нами.

Ми дивувалися, чому окупанти забирали телефони, а лише потім зрозуміли, що вони у телефони встановили SIM-карти, щоб вислідковувати і направляти ракети туди, де ми зупинимося.

Поліцейські забрали у нас SIM-карти і залишили нас з ночівлею у поліцейському відділку.  Зранку підказали нам приїхати у Коблево, де тихо, гарно, спокійно.  Щє згодом  виявилося, що окупанти нас відправляли  їздити по колу раз чи два.

У рідний будинок, де залишилися тато, дядько, тітка та двоюрідний брат, приходили окупанти з обшуком, перевіряли телефони та складали якісь списки. Це був справжній жах!

Мені та моїй сім'ї було дуже страшно. Я переймалася не лише за себе, а й за рідних, близьких ,людей, дітей, які були у машинах. Ніколи не забуду що ми пережили.

І тепер у всіх усе добре.  В селі, де ми зупинилися - спокійно, тільки іноді буває гучно. Кожного місяця з Херсонщіни, де і досі ідуть  масовані обстріли  ворожими  градами і великокаліберними снарядами, приїздить тато. І поки ми його чекаємо дуже хвилюємось за нього, сумуємо, попереджаємо про тривогу (там не має інтернету).  Кожного  ранку та вечора телефонуємо  щоб дізнатися, що з ним усе гаразд.

Внаслідок повномаштабної війни зруйнувався наш дім та сімейний бізнес.  

Важко жити зараз у такий час, але не потрібно опускати руки, не впадати у відчай.  Потрібно працювати , вчитися , жити  далі.  І кожен день нагадувати собі: "я сильний(на) і мене не здолати, бо я живу у вільній, самостійній, гарній, у нездоланній, незламній країні!". Думаю, весь світ зрозумів уже, що Україна - сильна країна, яка раніше стояла і зараз зможе вистояти.

Я дуже сумую за домівкою. Сподіваюся, що скоро усе це жахіття скінчиться і всі мої рідні та близькі повернуться до своїх домівок, рідних міст та сіл.  І усі воїни повернуться живими до своїх рідних.

Я ВІРЮ, ЩО УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ!