Євгенія

9-A клас, ліцей

Вчителька, що надихнула на написання: Мар'яна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

Широкомаштабне вторгнення Росії розпочалося 24 лютого 2022 року, а зрозуміла я це, коли розпочалися обстріли та літали у небі ворожі ракети. Раніше чула від батьків і знайомих, що війна вже йшла з 2014 року... на іншій території України.

Моя історія була дуже несподіваною і тяжкою:

Мені ще було 13 років. Був тихий ранок. І звідкілясь почулися обстріли, мої батьки, сестри, брат і я зразу ж кинулися на підлогу, а з телевізора був дуже гучний звук. В новинах казали що "що не можна зволікати, потрібно ховатися, виїхати з міст!" Декілька днів нам потрібно було посидіти тихо. Після цього до нас приїхала наша рідна сестра з хлопцем, які жили у Херсоні. 34 березня 2022 року ми усією сім'єю виїхали з села 12-тьма автомобілями, але мій тато, дядько,тітка та двоюрідний брат, нажаль, залишилися у Херсоні, на окупованій території. А далі було страшно, бо ми їздили і чотири дні були поряд з окупантами. Я була рада, що вони нас не зачіпали,бо у нас дуже сильна і смілива бабуся, та й я не давалася.

А найгірше те, що мою сестру ледь - ледь не забрали, але бабуся заступилася і з нею тепер усе гаразд.

Ми також чотири дні їхали полями... і під обстрілами. Якось ми помітили, що за нами стежать. Нас зупинили і ми стояли близько пів доби. Окупанти при дітях розпочали бійку та вирішувати "хто головний". Один з них був без зброї, а інший був з великим автоматом, він направляв зброю на іншого. Решта окупантів, які стояли у стороні, сміялися з цього, але згодом суперечку зупинили. Третього дня ми були дуже зморені і голодні,сиділи у машинах. Один із окупантів вийшов та прокричав (сміючись): "ви не поїдете звідси". Ми провели так весь день, a ввечері, наші люди, які не змогли виїхати, дали нам води і сходити у туалет. А вже під вечір нам підказали, де можна зупинитися з ночівлею, у хаті, де колись жили люди, які вже виїхали. Дім був пустим і запліснявілим. Ми заночували там і на 4-ий день, зранку нас відпустили. Нас затримали щє на одному окупаційному блокпості, забрали телефони.... а згодом відпустили.

Я дуже раділа коли ми заїхали на підконтрольну територію України. І усі люди з якими ми їхали, повибігали з автобусів та почали плакати, обіймати наших захисників.

Згодом ми зустріли наших поліцейських, вони занотували усе, що відбувалося з нами.

Ми дивувалися, чому окупанти забирали телефони, а лише потім зрозуміли, що вони у телефони встановили SIM-карти, щоб вислідковувати і направляти ракети туди, де ми зупинимося.

Поліцейські забрали у нас SIM-карти і залишили нас з ночівлею у поліцейському відділку. Зранку підказали нам приїхати у Коблево, де тихо, гарно, спокійно. Щє згодом виявилося, що окупанти нас відправляли їздити по колу раз чи два.

У рідний будинок, де залишилися тато, дядько, тітка та двоюрідний брат, приходили окупанти з обшуком, перевіряли телефони та складали якісь списки. Це був справжній жах!

Мені та моїй сім'ї було дуже страшно. Я переймалася не лише за себе, а й за рідних, близьких,людей, дітей, які були у машинах. Ніколи не забуду що ми пережили.

І тепер у всіх усе добре. В селі, де ми зупинилися - спокійно, тільки іноді буває гучно. Кожного місяця з Херсонщіни, де і досі ідуть масовані обстріли ворожими градами і великокаліберними снарядами, приїздить тато. І поки ми його чекаємо дуже хвилюємось за нього, сумуємо, попереджаємо про тривогу (там не має інтернету). Кожного ранку та вечора телефонуємо щоб дізнатися, що з ним усе гаразд.

Внаслідок повномаштабної війни зруйнувався наш дім та сімейний бізнес.

Важко жити зараз у такий час, але не потрібно опускати руки, не впадати у відчай. Потрібно працювати, вчитися, жити далі. І кожен день нагадувати собі: "я сильний(на) і мене не здолати, бо я живу у вільній, самостійній, гарній, у нездоланній, незламній країні!". Думаю, весь світ зрозумів уже, що Україна - сильна країна, яка раніше стояла і зараз зможе вистояти.

Я дуже сумую за домівкою. Сподіваюся, що скоро усе це жахіття скінчиться і всі мої рідні та близькі повернуться до своїх домівок, рідних міст та сіл. І усі воїни повернуться живими до своїх рідних.

Я ВІРЮ, ЩО УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ!