Влада виїхала з Кремінної тільки з надією, що скоро повернеться. Її батьки теж на це сподівались, тому тепер ніяк не можуть прийняти той факт, що повертатись їм вже нікуди

Я з міста Кремінної Луганської області. Життя до війни було чудове. У нас дуже гарне місто. В його розбудову вкладалось багато коштів. Була дуже гарна спортивна база. Я була дотична до спорту. У нас були гарні стадіони. Все було супер. Було чисте повітря. Люди розмовляли, як хотіли. Школа у нас була українська, але російська мова там викладалась. Я дев’ять років навчалась у російськомовному класі. Але у 10-11 класі брала додаткові уроки української мови, бо все-таки треба було складати іспити в Україні. Але такого, щоб утискали російську мову, не було. Тому напад Росії взагалі невиправданий. Мені скоро виповниться 19 років. Коли ми виїжджали, то я ще була школяркою. Зараз ми живемо в Рівному, а навчаюсь я в Харкові. 

Перший день я дуже добре запам’ятала. Прокинулася зранку і побачила повідомлення у шкільному чаті, що сьогодні навчання буде дистанційне. І я далі продовжила спати. Потім, хвилин за 15-20, у хату залетіла мама з криком, що почалась війна. Я в це не дуже повірила, хоча у мене є подруга, яка мені ще тижні за три до того кричала: «Владо, збери свої речі! Збери чемодани, щоб у тебе все було готово!» Але я їй не вірила, і виявилось, що дарма. 

Коли все тільки почалось, то у нас ще не було дуже гучно. Мій колишній хлопець навчався у Харкові. І він зрозумів із першого дня, що почалася війна. А я в перший день ще цього не розуміла. До обіду ми зібрали свої речі, але їхати нікуди не збирались. Ми з батьками вирішили зі своєї квартири піти то друзів у приватний будинок, щоб було де сховатись. 

Я там залишалася до 7 квітня, а місто окупували 13 квітня. Не думала, що окупація настане так швидко. Вона була неочікуваною. Бо було все умовно нормально, а потім територія різко стала окупованою. 

Виїхати було нескладно, бо міська влада дуже добре налагодила перевезення. У нас машини не було, тому ми виїжджали на евакуаційних автобусах. Ясна річ, що речей ми взяли дуже небагато. Мені пообіцяли, що ми їдемо на два тижні, і я повірила. 

Мені дуже не хотілось їхати. Речей взагалі майже не брала. Так само й мої батьки. Ми виїхали на евакуаційному автобусі до Лиману. Потім там дуже довго чекали. Сіли на евакуаційний потяг до Львова. Пускали спочатку людей, у яких є малі діти. Всі інші – у порядку живої черги. Коли ми вже виїхали, то позаду нас підірвали залізничну колію. І це був останній маршрут того дня. А може, взагалі це був останній маршрут зі Слов’янського напрямку. А тих людей, що залишилися чекати, направили на Краматорськ. І якраз сталася та трагедія, коли прилетіло по вокзалу Краматорська. Ми добиралися десь годин 30 до Львова. Там перекусили і поїхали далі, в Івано-Франківську область – до людей, які теж виїхали з нашого міста. Але довго ми там не були - поїхали в Рівне. 

Коли ми ще жили в Івано-Франківській області, в нас у будинку не було інтернету. І там була одна школа на все село. А я того року закінчувала 11 клас, мені потрібно було вступати до вишу. І для того, щоб не занепав мій творчий потенціал, ми вирішили їхати у Рівне. Тут зараз знаходиться вся адміністрація мого міста, і нам було легше адаптуватись. Бо на початку війни, коли ми займалися волонтерською діяльністю, дуже часто з ними перетиналися. 

Я мала декілька розрядів із легкої атлетики. І ще я займаюся спортивним туризмом. Маю другий дорослий розряд. Тут я теж хотіла цим займатись, але нічого підходящого не знайшла. 

Тепер у мене і моєї сім’ї немає будинку, домівки. У мене немає моїх улюблених домашніх тварин. Я живу в орендованій квартирі і не знаю, що буде завтра. Може, мене виженуть, а може, ні. 

Батьки так само почуваються. Вони не хочуть приймати той факт, що вже потрібно повністю адаптуватись, що потрібно асимілюватись тут і звикати до нових людей. У них є надія, що ми повернемось додому. Мені, звичайно, теж у це хочеться вірити. Але я на постійне проживання вже туди не повернусь. 

Там залишилися дві мої бабусі. Одна жила у квартирі і попросила лишити кота їй, щоб не було сумно і самотньо. А тепер я вже дізналася, що котів не стало. З бабусями усе добре. Вони залишились у Кремінній. Розповідають, що обставини там нормальні для життя. 

Зараз я працюю в організації дитячих свят. Навчаюсь на історичному факультеті. А сказати, що буде через п'ять років, я не можу. Можливо, вийду заміж, народжу дітей, буду тримати багато тварин, і все в мене буде добре. А може, я стану бізнесвумен і буду займатися своєю кар'єрою. Точно ще не можу сказати.