меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Михайло Костенко

«Виникла ідея вийти під обстріл, щоб це життя безглузде, сирітське, закінчилося»

переглядів: 168

Коли на Донбасі почався збройний конфлікт, мені було 16 років. Разом із мамою ми жили в приватному будинку біля Донецького аеропорту і могли бачити все, що відбувається, з вікна. Сказати, що це був жах – нічого не сказати. 

Страшний сон, який ніяк не закінчувався

Снаряди залітали до нас у двір, розривалися прямо в городі. Пам'ятаю, снаряд прилетів точно в сарайчик – і він загорівся, ледве загасили… Скло в будинку вилетіло ще після першого обстрілу, я поставив замість них фанеру. Вийшов не будинок, а коробка без світла. Можна уявити, як нам там жилося! 

Плюс постійно було страшно і за себе, і за маму. Це був якийсь страшний сон, який ніяк не закінчувався. Я зараз згадую – і все начебто в тумані, неначе це було не зі мною. 

Мама захворіла на онкологію ще до війни, вона довго лікувалася, ніби як прогнози були сприятливі. Але стрес ускладнив хворобу, прискорив її, чи що… 

Страшно, коли обстріли, а коли не стріляють, теж неспокійно. Увесь час тривожишся, переживаєш: «Начебто тихо, збігаю-но швидко в магазин… Ой, раптом почнеться обстріл, а я посеред вулиці?». І так ганяєш ці думки по сто разів у голові, а потім біжиш у магазин, як очманілий.

Мама за мене переживала, за себе – і це все, загалом, і далося взнаки. Вона померла, а за тиждень мені 18 років виповнилося. На похороні тільки я був і кілька сусідів. У нас дуже багато людей з вулиці виїхали хто куди, з двадцяти будинків у двох чи трьох тільки хтось жив. 

«Жити не хотілося. Навіщо?»

 Після смерті мами стало мені дуже важко. Батька я не мав ніколи, по батькові у мене дідове

І думки з'явилися такі: як почнеться обстріл – вийти в саму гущу, щоб уже напевно вбило, і це життя безглузде, сирітське, закінчилося…

Чому не вийшов? Врятувала хрещена. Вона все життя прожила під Маріуполем у невеликому селищі. Коли у нас почалася війна, вона постійно телефонувала, кликала нас до себе, але мама боялася залишити будинок у Донецьку. А я боявся залишити маму. Тому все, що ми могли, – спілкуватися телефоном, якщо був зв'язок. 

На похорон хрещена приїхати не змогла, але, як могла, підтримувала мене телефоном. Адже мені жити не хотілося. Навіщо? Було відчуття несправедливості, гіркота, що я залишився сам, а тут ще й війна. 

 «За шматок хліба мені ніхто жодного разу не дорікнув»

Постійні дзвінки хрещеної Ані, звичайно, повернули мене до життя. Я зібрав якісь речі та приїхав до неї. Там мені відразу сказали, що більше під обстріли мене ніхто не відпустить. 

Вдома у хрещеної мені знайшлася навіть вільна кімната, її діти виросли й живуть окремо. Я вступив до вишу, навіть стипендію одержую. З грошима було важко, але за шматок хліба мені ніхто жодного разу не дорікнув. Я маю стипендію та обов'язково знайду якийсь підробіток. 

Донецьк 2016 Текст Історії мирних
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій