Мені двадцять років. Я з Кривого Рогу. Навчаюся в Херсонському державному університеті. Війна застала мене в Херсоні.

Про початок війни я дізналася від чоловіка. Потім побачила з вікна, як на аеродромі стався вибух. Зібрала речі. Хотіла їхати на потязі, але єдиний рейс до Миколаєва був о дев’ятій ранку. Товариш пообіцяв забрати мене на автомобілі, але в останній момент відмовив. Я плакала, не знала, що робити. Зрештою, поїхала на вокзал, однак потім пошкодувала про це. 

На вокзалі не було персоналу, а бажаючих виїхати – дуже багато. Пролунали вибухи, з’явилася заграва з боку Херсону. 

Я зрозуміла, що не виїду з міста. На таксі поїхала до подруг у гуртожиток. Деякий час жила у них. Адміністрація університету забезпечила нас харчами. Місто опинилося в окупації. Якось ми з подругами вийшли в магазин. Повз проїжджали окупанти й наставляли на нас автомати. 

Згодом я все ж таки виїхала з Херсону. Їхала додому через Одесу. Зупинилася там на два дні. Мене прийняла знайома мого брата, підтримала, нагодувала, показала місто. Мені було надзвичайно приємно. Ми досі спілкуємося. 

Мій чоловік – військовий. Офіційно він вважається зниклим безвісти. З неофіційних джерел я дізналася, що він у полоні. Однак новин від нього немає. Психологічно дуже тяжко. 

Я вірю, що Україна переможе. Хочу щасливо жити зі своїм чоловіком, народжувати дітей і відбудовувати країну.