Боже, XXI століття, а у нас війна, люди зійшли з розуму. Росія для мене  - це ворог ще з 2014 року. Запам’яталися холод, жах, страх – це перші почуття. Проживала я в приватному будинку. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, що хоч газ був, було дуже холодно. 

У квітні були перші прильоти. Це був просто жах: ми тікали в погреби, сиділи там. Серце вискакувало, ніякі заспокійливі не допомагали. Згодом вирішили виїхати. Повкидали все, що могли, в машину і втекли до родичів у Запоріжжя. 

Коли ми виїжджали, то ззаду стріляли. У нас у дворі щось впало, і до сусідів прилітало. Ми чудом врятувалися. Заховалися за літню кухню і чули, як били осколки.

Слава Богу, всі живі. Метушня, возіння, перевезення, метання. Добре, що ми не на окупованій території. Бували такі дні, коли ми приїжджали додому. Дивишся на цих людей, які рятують свої речі, і думаєш: «До чого дожились, що люди під обстрілом їдуть і забирають все, що тільки можна». Але ми все кинули, бо у нас все згоріло. До війни ми з дому зробили просто лялечку, а росіяни все знищили. Усе, що ми роками наживали, будували - все розрушили.

Хочу, щоб Бог дав мені сил відновити своє житло, тому що здоров’я вже немає, а хочеться, щоб хоч дах над головою був.