Святський Іван, учень 7 класу Лебединського ліцею №2 Шполянської міської ради об’єднаної територіальної громади Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пухлій Любов Андріївна

Війна. Моя історія

Війна… Страшне слово. Воно несе за собою страх, біль, розруху і смерть. Але для мене воно стало звичним і буденним. Я народився у 2011 році, а вже в 2014 нашу країну сколихнули перші вибухи! Однак я, трирічний хлопчик, не усвідомлював, яке жахіття трапилося в моїй рідній країні. Я зовсім трішки прожив під мирним небом. Настільки мало, що і не пам’ятаю, як це жити в мирний час.

Слово «війна» стало мені відомим ще до того, як я усвідомив його значення. Коли батьки говорили про війну, я вважав, що це норма. Що так і має бути. Зараз соромно зізнатись, але спочатку мені було навіть весело.

Мені подобалось створювати  малюнки для наших військових, писати їм листи, виготовляти своїми руками обереги та збирати і передавати в зону АТО різні смаколики. Це було схоже на якийсь квест, в якому я охоче брав участь. Я і не задумувався над тим, що насправді доводиться переживати нашим солдатам. Вони мені уявлялись якимись казковими персонажами, які воюють на стороні добра проти зла. І я хотів допомогти їм у цій боротьбі…

Так тривало довгих дев’ять років. За цей період я підріс. Час від часу ловив себе на думці, що щось в моїй улюбленій країні йде не так, що моє розуміння слів «війна» і «мир» - розмите, а моє дитинство – неповноцінне. Проте такі думки швидко змінювались на дитячі безтурботні мрії.

Так було до 24 лютого 2022 року. Ця дата стала болісною і перетворила життя багатьох дітей, у тому числі і моє, на невиправдано жорстокий сценарій. Вона розділила життя на «до» та «після». Ще напередодні в мого молодшого брата був день народження. Пам’ятаю стурбованість мами, яка, вітаючи його з цим днем, бажала жити щасливо під мирним небом. (Вона в мене дуже емоційна і ніби передчувала, що от-от має щось трапитись). А на ранок була війна…

Я прокинувся від того, що мама з кимось голосно говорила по телефону. Прислухався, то був тато. Почув слова «вибухи», «ракети», «війна». І мені стало страшно… Я вперше в житті злякався війни. Я зрозумів, що вона вкрала мою безпеку, вона забрала моє дитинство. Воно – зупинилося.

Відтоді наш підвал став бомбосховищем. Замість того, щоб гратися надворі, радіти першим весняним промінчикам сонця, посміхатися, ходити до школи – ми сиділи в темній хаті, боячись навіть ввімкнути світло і прислухалися до найменшого шурхоту. У ці дні я вчився молитися і писати вірші.

А надворі вже тануть сніги,

А ми досі сидим в темній хаті…

Боже милий, прошу поможи

Ти нам ворога цього здолати.

Хай квітує, буяє весна,

І червоними будуть тюльпани,

Хай скінчиться ця клята війна,

А солдатам Ти вилікуй рани…

До речі, тепер військові - це не казкові персонажі, а реальні люди – сусіди, родичі, батьки моїх друзів… Першим найбільшим потрясінням був «живий коридор», на якому ми зустрічали нашого односельчанина. На щиті. Героя!!! В останній раз прийшли його зустріти - Героя, що вернувся «на щиті». Ми – на колінах, на дорозі – квіти. За нас віддав він рОки золоті…

Дякувати Богу, ми живемо в центрі України, де не відбувалося бойових дій. Через це ми мали змогу пізніше ходити до школи. Та все одно нам щодня приходилося стикатися з небезпекою, іноді саме в той момент, коли ми перебували у класі на уроці.

Повітряні тривоги стали невід'ємною частиною мого дитинства. Вони звучали несподівано, розриваючи звичайний шкільний день на шматки.

Коли гримучий сигнал тривоги лунав, ми, діти, знали, що нам негайно потрібно покинути уроки і бігти в бомбосховище, щоб уберегтися від небезпеки. Цей процес був сплутаним і шокуючим, іноді ми навіть не мали часу взяти свої зошити чи підручники. Ми вибігали з класу, ледь перетинаючи поріг, і насторожено слухали, що відбувається надворі.

Моє дитинство, на жаль, вже майже закінчилося, а от війна – ні! Та попри все я продовжую мріяти. Тільки мрії мої стали іншими. Я мрію знову побачити цивільні літаки в нашому небі… мрію знати, що в Україні знову з’явилася нова « Мрія»… Мрію видалити додаток « Тривога»…

Мрію поїхати на відпочинок у Бердянськ потягом Укрзалізниці і щоб рейки обов’язково були виготовлені в Азовсталі. Мрію, щоб на російських телеканалах цілодобово транслювали балет « Лебедине озеро». І мрію, щоб війна ніколи більше не ранила дитячих душ. Адже кожна дитина має право проживати своє життя в радості, мирі та безпеці! Хай в Україні більше ніколи не буде війни довжиною в дитинство!