Війна. П’ять літер. Одне слово. Але скільки асоціацій пробуджує воно в нас. Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов… Кожна країна світу, кожен клаптик землі відчував це на собі протягом століть, залишаючи історичну відмітку для майбутньої гордості або розчарування.

Для нашого покоління – величезне щастя жити в мирний час. Прогулянки пізнім вечором, відпочинок на морі, сміх та радість лунали завжди і всюди. Але для України, її людей все змінив лиш один день. 24 лютого. Четвер. 4 ранку.

П’ятнадцятирічна я, моя родина, сусіди і люди всієї країни прокинулися під звуки вибухів. Особисто я вважала, що мені примарилось, і я далі продовжила сон, очікуючи початок нового шкільного дня. Але після відпочинку я усвідомила - почалося найжахливіше – все ж таки війна.

Невже це реальність? Невже вони наважились? А що з моїми рідними і друзями? Так багато було питань і ні однієї відповіді.

Залишившись вдома, я дзвонила всім, питаючи чи все в них гаразд та чи все це дійсно відбувається з нами. На щастя, мої батьки були вдома, поруч зі мною. Так було спокійніше. Про школу та прогулянки можна було забути. Зберегти життя – найголовніша місія.

Наступного ранку тата викликали працювати. Переймаючись за його стан і справи, я лиш чекала кінця робочого дня, бо це дійсно не жарти, це реальність.Так минув майже місяць. Виявляється, люди звикають до всього, навіть до вибухів і свистів ракет.

12 березня. Ранок. Поки тато працює, ми з мамою готуємо обід. Нашу справу перериває телефонний дзвінок. «Це тато», - мовила я. Мама з посмішкою бере слухавку, та через хвилину вираз її обличчя змінюється, а на очах блищать сльози.

Повістка. Завтра. Харківський напрямок, де на той час точилися жорстокі бої. «Ні, це неправда, такого не може бути… Він не народжений для війни!», - вважала я.

Того разу день промайнув швидко, і вже ввечері ми збирали тата в дорогу. Він намагався жартувати та посміхатися, хоча я знала, що насправді він відчуває. З кінця вечора і до наступного дня настрій так і не з’явився. Лишилась лиш надія на повернення тата цілого та неушкодженого.

Провівши тата на автобус, повернувшись додому, здавалося, що все навкруги не живе, не рідне, не моє. Повна тиша заважала позитивним думкам.

Щоденні дзвінкі, повідомлення, питання давили на мозок. Перші тижні були найважчі. Під час спілкування з татом крутилося багато питань, які так і не пролунали через страх запитати щось болісне, особисте, неприємне… Розуміючи, що весь жах, людський біль, страшні та криваві втрати – ці супутники війни він бачив на власні очі.

Минуло майже два роки. Через півтора тижні мені 17. Дякуючи Богу, с татом і досі все гаразд, не враховуючи незначні травми, і я чекаю його на моє свято. Він дотепер захищає нас, сміливо постаючи перед загарбником. За час війни він повністю змінився, переосмисливши сенс життя та справжні цінності. А я… А я почала цінити дрібниці, радію кожному дню, кожному промінчику сонця і дякую нашим захисникам за їх сміливість і відвагу. За час війни я знайшла своє кохання, який також дає відсіч окупантам.

Ця війна на кожного подіяла по-різному. Хтось поставив пріоритет у захисті родини та близьких, а хтось – у грошах та відпочинках. Не треба забувати, що заради перемоги слід об’єднатися та діяти разом. Лиш завдяки спільній праці ми зможемо визволити наші землі та спровадити ворога з власних домівок. Все буде Україна. Слава Україні!