Фролова Інга Анатоліївна, вчитель, Державний навчальний заклад "Бахмутський центр професійно-технічної освіти"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна змінила мене та моє життя кардинально, покроково вбиваючи все те, чим дихала. Це вже друга моя війна, це вже вдруге (2014-2022) збираю себе по частинках.

Я з Луганської області, міста Первомайська, яке було жорстоко пошматовано та окуповано ворогом у 2014 році. Виїжджала з міста з шестимісячною донечкою на руках, якимось замінованими стежками, полями, лісами. З того моменту втрачала вже сон, здоров’я, але не віру, бо мала заради кого жити та кого берегти.

Повертатися вже було нікуди. І найстрашніше, коли маєш ключі, але більше ніколи не відчинеш ними двері у свій будинок.

Виїхала до міста Бахмута, Донецької області – міста, яке надало мені прихисток, сили повірити в те, що я зможу почати спочатку – життя та себе. Життя у багатьох у той час змарніло, а от чому себе?!

Тринадцять років віддала хореографії, жила та дихала сценою і танцями. Але коли ця клята війна завітала вдруге, вона забрала у мене найдорожче – здоров’я та сенс мого життя. Я повністю втратила волосся. Жахіття, біль, розпач, переживання за дитину, стару та хвору матір виявилися для мене непосильними. Звістки із фронту про втрати знайомих, рідних, близьких, родичів, які боронили свою землю були нещадними, наче краяли тупим лезом, жорстоко та невблаганно ранили.

Були поранені душа та серце, а кухарка-війна, яка годувала нашу країну отрутою, наче сипала бахмутською сіллю мені на рани.

Так, я більше не танцюю, проте маю другу освіту – викладач української мови та літератури. Недарма мною була обрана саме ця спеціальність, бо мова – це форма боротьби. Борюся за допомогою слова, відстоюю кордони на своєму фронті. Наразі працюю у Бахмутському центрі професійно-технічної освіти. Люблю свою роботу, адже бачу, що учні потребують підтримки та із задоволенням вчать рідну мову, яка сьогодні на часі.

В учнях бачу наше майбутнє, немов передчуття перемоги, ніби відчуття теплого родинного затишку, наче війни не було й не буде.

Поезія – це зброя, що надихає тих, хто тримає справжню зброю. Разом з учнями декламую вірші не тільки з метою національно-патріотичного виховання молоді, але й також як захист від забуття того, що ми прагнемо зберегти. Рідне слово, історії війни, розірвані шляхи, міста-привиди та незабуті обличчя героїв у нашім серці житимуть вічно.

Зараз мешкаю у старенькому будиночку на Полтавщині. Але вдячна Богу, що чую тишу та не бачу, як моя донька кидається до ванної кімнати, щоб лягти на підлогу та закрити вуха.

Пережите на війні, на жаль, не описати словами. Бо справжній війні дивились у вічі лише ті, хто боронить нас тепер вже із неба.