Війна застала нас у Миколаєві. О п’ятій ранку знайомі військові до нас під'їхали, підняли, сказали швидко збиратися. Моєму сину п’ять років тільки виповнилося в лютому. Все, що я зібрала, це був інгалятор дитини, ліки і документи. Нас відразу вивезли до моєї мами, яка жила біля Коблево. 7 березня були сильні обстріли, і ми поїхали машиною до Польщі. Ми самі винаймали житло, бо повертатися в Україну не могли - обстріли були всюди в Миколаєві. 

Я боялася і не знала, що робити: син боявся їхати в Україну. Коли в Польщі почув сирену від пожежної машини, впав на землю, закрив руками голову і кричав: «Мамо, нас бомблять ракетами!» 

В липні 2022 року я повернулася, не змогла без України. Приїхала в місто Бобринець Кіровоградської області - тут колись мешкали мої дідусь і бабуся. Кожні вихідні їжджу в Миколаїв. Я мануальний терапевт, масажист - працюю і з дітьми, і з дорослими, і з військовими.

Мені дуже тяжко дивитися на своїх друзів. Один друг зараз без двох ніг. Він поставив протези і знову повернувся в стрій. Пішов і далі захищає країну. Ще один друг з Канади прилетів воювати, а є друг, який польський кордон перейшов і воює. Я горджусь, що в мене такі друзі. Мене вражає наша українська гордість, наша сила.

В Миколаєві вода була перекрита. Мене вивезли, то я заїхала в лікарню по ліки. Мої друзі і товариші дали ліки на дитину мою, тому що в аптеках на той момент нічого не було, вони всі були закриті. 

Хочу, щоб було мирне небо, жити без сирен, щоб моя дитина не боялася з дому виходити. Хочу повернутися до міста Миколаєва. Кожне місто гарне в Україні, але Миколаїв не здолали і не здолають ніколи.