Іванюк Катерина Анатоліївна, вчитель української мови та літератури Орлівського НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок»

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли хоч хто задумувався, як пахне мир? Чи то думки лише в моїй голові рояться? Цей запах особливо гостро відчувається тепер, серед болю, сліз і згарищ.

Ранок, солодкі сни, тепла ковдра і знову пахощі – це аромат кави. Дзвінок… Від сну не лишилося й сліду. Війна. У повітрі щось витало марудне. Воно то вганяло в оціпеніння, то нудило, то тривожно бриніло в грудях. Хтось говорить по телефону, їдуть десь колони орків, люди скуповують хліб, сірники, сіль. Хто вони такі ці орки??? І чому їх так назвали?

Одинадцятого березня прийшло розуміння…У нашому степовому селі Орлове Кочубеївської громади, першої громади в Херсонській області, звечора виставили загородження та вчинили спротив на шляху їх «червоного маршу». На ранок палали хати, стугоніла земля, у повітрі відчувався інший запах – запах страху.

Я лежу на дорозі, наді мною шквал вогню і злива куль. Сусіди, виглядаючи з-за паркану, завмерли. Я повзу до їхнього двору. Якісь руки втягли мене в хвіртку. Сусіди…мої сусіди…врятували.

Але тут почали зганяти всіх до сільради, особливо чоловіків. Одні - лякали, інші - стріляли кому в погріб, кому по вікнах, а кому в ногу. Як в таке можна повірити? А ще ці моторошні звуки, від них здригаюся уві сні – це шелест шин БТРів. Куди? Мабуть вийшли на полювання «чорні» мисливці.

І зараз, коли їдуть машини, від того звуку виступає холодний піт. «Я ваш поселок сжег бы, - лунає зловісний крик бурята, - наших сколько положили».

Люди налякані, напруга зростає. Виїхати із села неможливо, дороги перекриті, машини цивільні розстрілюють.

Одного дня о п’ятій ранку замайоріли синьо-жовті прапори. «Наші, наші, наші. Слава Україні!» - неслося звідусіль. Ось він смак свого, смак волі, смак безпеки. Та ми помилялися. Скажені пси робили свою роботу і не збиралися виходити з України. Складали свої голови кращі сини країни, схиляли свої голови та згорьовані серця матері, діти, дружини.

Розпочалися шалені обстріли села. Люди змушені були виїхати в безпечне місце на декілька днів. І потяглися довгі місяці життя «у вигнанні».

Криворожани, які не знали війни, дивилися на нас, як на інопланетян. Ціни на житло зросли, у багатьох зовсім не було ні коштів, ні роботи.

Деякі співчували, багато допомогали. На відмінну від містян, ми свої домівки віддали солдатам безкоштовно, більшість із них були із Кривого Рогу, адже вони захищали не лише нас, а й Дніпропетровську область. Фронт був за сорок кілометрів. Війна показала хто є хто. Повернувшись в рідне село, хотілося цілувати землю, увесь час плакала. Дім частково зруйнований, знищене майно, все покрито брудом.

Тисяча днів війни… А мій шлях продовжується. Скільки ще??? Скільки ще треба пролити крові, зруйнувати міст і сіл, щоб задовольнити Мінотавра?

О Боже, люди, як тільки пахне мир. Той запах відчуваю всюди. У квітах, травах, у диму печей. Отак і живемо Я і Мир, Мир і Я, кругом ця проклятуща війна.