Швець Дарина, 9-а клас, Запорізька гімназія №63

Вчитель, що надихнув на написання есе — Стуре Світлана Геннадіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На мою думку, війна - це дуже погано для нашого світу. Війна - це напад на іншу державу та захоплення її територій, у такий спосіб, руйнуючи життя людей. Це загрожує розвитку планети.

У даний час, ми переживаємо переломний момент для нашої держави. Росія напала на Україну і руйнує життя кожної людини. Повномасштабне вторгнення змінило і продовжує змінювати всіх і кожного, бо тільки після війни зрозуміли, як мова, культура, традиції, патріотизм впливають на майбутнє України.

Перший день, здавався, найтривожнішим і перевернув мій світ на "до" та "після".

Це був звичайний ранок, ми із сестрою мали йти на навчання до школи. Як раптом у неї задзвонив телефон, то була мама. Вона сказала те, у що було складно повірити, почалося повномасштабне вторгнення. Я одразу почала панікувати, це накрило мене. Ми почали збирати речі і чекати. Ці дві години очікування, до приїзду батьків, заставили перекручувати найгірші події нашого майбутнього. Почалася навчальна тривога, вона тривала довго, точно не знаю скільки, але здавалося, що вічність. Цей день все більше вселяв у мені паніку. Ніч була доволі тиха, окрім того, що по трасі Запоріжжя-Донецьк їхали танки та зброя, які прямували до Донеччини.

У ту ніч нам зателефонував брат, на той час він був в армії, на гарячій точці. Він сказав, щоб ми негайно їхали, бо вважав, що Запоріжжя швидко окупують.

Вже місяць війни, мама, сестра та я виїхали до західної частини України. Навколо було тихо, та моє серце боліло за домом та батьком, який лишився сам, без ніякої підтримки. Новини в місті погіршувались, вибухи частішали, але я все одно хотіла додому. Чи не щоночі плакала за минулим життям. Постійно була тривога, бо досі було відчуття, що місто скоро захоплять.

Частина мене померла 24 лютого 2022 року. І я більше не буду та сама.

Минуло два роки, наша сім'я, вимушено, розділилася. Я та моя мама в кінці червня 2022 року повернулись в Запоріжжя, а сестра, через дуже складну ситуацію в місті, вступила до Івано-Франківського коледжу. Але і мама довго не лишилась поруч.

Через ці події тато втратив роботу, і мамі довелося поїхати працювати закордон.

Усе це ускладнило моє життя, так як усі найрідніші були далеко. Тільки тато лишився поруч. Та коли знайшов роботу, то я, ніби, і його втратила, бо бачилась із ним кілька хвилин ввечері.

Кожен день усе складніший. Вибухи все частіше та ближче. Мені самотньо і лячно. Коли дзвоню мамі, то вона намагається мене розвеселити, але війна занадто тисне на мене.

Зараз вже майже три роки війни. Мама повернулась в Україну, ми намагаємось жити, як і раніше. Але тривога не покидає мене.

Майже кожен ранок починається із обстрілів та жаху. І за кожним разом, читаючи новини я молюся, щоб наступна ракета не прилетіла у мій будинок.

У такі моменти хотіла б, щоб сестра була поруч, бо коли вся сім'я разом, ніби все добре, і це звичайний день без війни.

Сьогодні зранку був знову сильний обстріл. Я прокинулась, але не одразу зрозуміла від чого. Потім ще один вибух. Звуки вибухів були не типові - це були перші КАБи. Єдине, що мені дає сили - це мої близькі. Їхня любов допомагає.

Мені не вистачає життя до війни. Тихих ранків, звичайних днів та неба, в якому літає "Мрія".

Кожен день складний, бо попри війну я маю вчитися. Війна це дуже ускладнює. Яке може бути навчання, якщо летять ракети і треба йти у можливе укриття? Та я усіма силами намагаюсь навчатися, бо розумію, що отримавши освіту, зможу допомагати і бути корисною.

Мій шлях був і є складним, бо війна забирає всі позитивні емоції та залишає тільки біль. Важкі дні, недоспані ночі - все це тисне на мене і кожного. Я дивлюся на воїнів, які захищають нас і просто не можу опускати руки.