Черняк Дар'я, група КН-2301, відокремлений структурний підрозділ "Фаховий коледж транспорту та комп`ютерних технологій" Національного університету "Чернігівська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання — Ющенко Валентина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це не просто цифра, це відлік часу, який змінив моє життя, мою країну, наш світ. Цей шлях сповнений болю, втрат і випробувань, але водночас це шлях до сили, надії та незламної віри в майбутнє.

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, мені було 13 років. Тоді світ був іншим — без тривог, сирен і постійного страху. Світ, у якому я росла до цієї доленосної події, здавався стабільним і надійним, але одного дня все змінилося. Перші новини, перші сирени, перші тривоги — все це було таким незвичним, що здавалось нереальним. Але війна не питає, чи готові ми. Вона приходить раптово і забирає звичне життя.

Ранок 24 лютого... Прокинувшись у звичному настрої о 6-й ранку, я планувала погортати стрічки соціальних мереж і збиратися до школи. Але ранкову тишу порушив телефонний дзвінок. Поклавши слухавку, мамине лице змінилося, і в її очах я побачила розпач і страх. «Почалася війна». Вже не потрібен був ані інтернет, ані йти в школу…Все змінилося в одну мить. Я ніколи так швидко не збирала свої речі. Ми поїхали до бабусі в приватний будинок, щоб можна було заховатися від вибухів у погребі. Весь день пройшов під звуки вибухів і новин.

До початку війни батьки займалися невеличким бізнесом. Мали продуктовий магазинчик. І вже на другий день вторгнення росії, коли потроху починаєш усвідомлювати, що відбувається, вони прийняли рішення, що всі продукти відвезуть на позиції хлопцям, які обороняли наше місто. Зібравши всі коробки з продуктами в машину, ми поїхали. Я була з батьками разом, хотілося теж чимось допомогти, хоча вони не хотіли мене з собою брати. Місто було пусте, і вже починало темніти. По дорозі не зустріли жодної машини. Темно. Ліхтарі не горять. Підїжджаючи до околиці міста і вдивляючись у вікно автомобіля, я завмерла. На узбіччі з однієї та іншої сторони я побачила танки, які були направлені дулом на дорогу. Було таке враження, ніби я перестала дихати від страху, від почуття незрозумілості. Чиї це танки!? Батьки вийшли з автомобіля і їм назустріч вийшли військові. Зрозуміли, що свої. Стало трохи легше і спокійніше. В їхніх очах я побачила стільки вдячності і водночас суму, що не могла стримати сліз. Здається за цю годину, що ми їздили, я подорослішала років на сім.

Увесь час вдалині було чутно звуки вибухів, але, здавалося, вони ставали все ближче й ближче. Нам сказали скоріш повертатися додому, в безпечніше місце.

У мене склалося таке враження, що назад ми не їхали, а летіли. Повернувшись до бабусі , зайшовши в дім, я зрозуміла, що це якісь наче два різні світи. І я почала розуміти, що те, що там відбувається, йде в наш дім, воно забирає наше звичне життя. Я зрозуміла, що це нова реальність, з якою потрібно навчитися жити.

У 13 я була ще дитиною, а зараз, у свої 16, я відчуваю, як війна змінила мене і моє оточення. З того моменту я почала рости під звуки вибухів і новин з фронту, навчилася жити в умовах невизначеності. Кожен день ставав уроком — уроком мужності, сили і єдності. Це час, коли я навчилася цінувати прості речі. Навчилась цінувати життя в Україні.

Мій найкращий у світі Чернігів був в оточенні. 14 березня ми вимушені були покинути домівку, виїхавши до Німеччини. Життя там було нестерпне.

Там абсолютно все інше. І серце боліло за своїх рідних, які залишились в Україні, і за свою державу. Після відходу російських військ, ми, не задумуючись, взяли квитки додому. Повернувшись додому я зрозуміла, що жити за кордоном ніколи не буду.

Війна вчить цінувати кожну мить. Просте сонячне небо, можливість бути разом із родиною, розмови з друзями — все це набуло нового сенсу.

Я не можу згадати, коли востаннє була звичайною дівчиною-підлітком, яка мріяла про подорожі чи зустрічі без комендантської години. Але я точно знаю, що в мені з'явилася особлива сила — сила продовжувати жити і вірити в краще, попри все.

За ці 1000 днів війни я бачила багато болю, втрат і несправедливості. Але разом із цим я бачила і героїзм людей, які не здаються.

Ці 1000 днів війни навчили мене, що мрії не повинні відступати перед страхом. Я продовжую вчитися, мрію здобути професію, про те, щоб зробити свій внесок у відбудову України після перемоги. Війна навчила мене не боятися труднощів, тому я впевнено дивлюся вперед.

Ці 1000 днів війни — це не просто війна. Це мій особистий шлях до дорослішання, до усвідомлення, що кожен із нас має силу змінювати світ навколо. І попри всі випробування, я вірю, що майбутнє буде світлим.