Фесенко Юлія, 11 клас, Зеленогайський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гордієнко Ольга Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Наш дух не вбити, волю не зламати, за нами – діти й Україна-мати із нами воля й правда вікова!»

Надія Гуменюк

Той рік почався на диво гарно. Я весело зустріла Новий рік з друзями, ми радісно будували плани на цей рік, мріяли про майбутнє та були звичайними школярами. Ніщо не віщувало біди… Все було добре… Начебто… Але після двадцять четвертого лютого життя кожного українця зупинилося. Всю країну охопила паніка, сум та ярість. Звук, якого я з дитинства боялася, назавжди залишиться відбитком у серці. Тяжким і болючим рубцем, до якого люди вже, на жаль, звикли, ідучи вулицею під час ракетних небезпек. Такий бездушний звук, але той, що вбиває стільки невинних душ.

Новини про воєнні дії мене шокували.

Нам довелося швидко подорослішати, вже за декілька днів вивчили, що таке «шахеди», «мопеди», байрактари, лише за допомогою слуху стали розрізняти техніку, якою нас обстрілюють.

Кожен звик жити у воєнний час, став сильнішим та пристосованим, «узяв себе в руки».

Мої батьки з перших днів почали говорити про те, що треба бути готовими до найгіршого, тому у коридорі ми сиділи в одязі, із зібраними усіма необхідними речами та їжею. Кожен вибух відчувався так, ніби він пролунав прямо біля будинку, після кожного затишшя ставало ще лячніше, від того, що ти не знаєш, що буде далі. Найстрашніший момент був, коли над нашою оселею вперше пролетів винищувач. Будинок ходив ходуном, і здавалося, що це кінець… 

Я відчула - безпорадність і страх. Кожен день після цього став новим викликом.

Війна зруйнувала все моє життя, показала мені реальність цього світу: жорстокість та безжалісність.

Вона показала мені справжніх друзів та тих, хто насправді здатний підтримати у важкі часи. Моє життя змінилося назавжди, я стала іншою людиною. Я навчилася цінувати прості речі: запах свіжого хліба, сміх друзів, мирне небо. Зрозуміла, що життя — це дар, який потрібно берегти. Війна навчила мене бути сильною та стійкою, але також і чутливою до болю інших.

В цей час, коли я пишу це, у мене звучить сигнал повітряної тривоги. Це означає, що ворог буде зараз бомбити наші міста. Це страшно. Але ми не здаємося, ми боремося скрізь, де хто може. Волонтери допомагають тим, хто потребує їжі, ліків, засобів гігієни, вивозять людей з окупованих місць. Прості люди допомагають як можуть: плетуть сітки, готують їжу нашим хлопцям, приймають біженців з найбільш гарячих областей. Кожний бореться з ворогом, аби швидше його вигнати з нашої землі, щоб настав мир.

Я радію, тому що наші воїни, найхоробріші воїни в світі, показують свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено наближають нашу перемогу. Неймовірно сумно через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні души відлітають у вічність. Але наш народ не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю – любов до матері-неньки..

Цю війну запам´ятають всі надовго, не буде прощення ворогу за скоєне ним. Люди ще довго будуть його проклинати за все те лихо, що він приніс Україні.

Наша рідна поранена земля ще підніметься з руїн, широко розправить свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбутнє. Слава нашому народу, слава нашим героям! Слава Україні!!!