Мельничук Дмитро, 14 років, учень 9 класу Нікопольської гімназії №14, м.Нікополь, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Репешко Інна Юріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Цей рік, 2022, був важким для мене, моєї родини та моєї країни. Весь світ охопила вірусна хвороба – COVID. В усіх частинах світу оголошено карантин: обмежене спілкування, закриті заклади відпочинку, не можна було виходити на вулицю без потреби. Моя країна – не виняток. Це вплинуло і на моє навчання, і на організацію власного дозвілля, і на спілкування. Ця обмеженість напружувала емоційно. Моя країна почала одужувати. Життя почало налагоджуватися. І все було б гаразд. Але…

Це був звичайний тиждень. Початок, понеділок, як завжди, важкий: попереду робочий тиждень. Треба налаштуватися на навчання. Вже почав планувати: підтягнути матеріал з алгебри, геометрії, з фізики, почати повторювати основні правила з української мови, бо не за горами державна підсумкова атестація. Тиждень почався, набираючи оберти шаленого життя. ЧЕТВЕР. Ранок. Початок нового дня, звичайного дня. Ні, не звичайного. Вчитель подзвонив і повідомив страшну новину: школа не працює, бо оголошено про початок війни. Не можна ні описати, ні передати перші відчуття від почутого. Ми, діти ХХІ століття, діти, які легко орієнтуються в інтернет мережі, які знають про війну з літератури та фільмів, не могли повірити, що таке може відбутися в час технологій, що ми відчуємо все жахіття війни на собі…

Перша звістка про початок війни, ніби паралізувала всі відчуття – не могли повірити, що це правда. Почали вмикати телевізор, щоб перевірити інформацію, лише питання без відповіді: Хто? Навіщо? Що їм потрібно? Чому так сталося? До останнього вірили в неправдивість звістки.

Вперше я побачив своїх батьків розгубленими, зляканими.

Я розумів, який важкий вибір був у них. Я знав, що вони переживають і бояться не за себе, а за нас, своїх дітей, старих батьків, рідних, близьких людей. Ворог змінився. Але обмеження та страх залишився. Страх… Це слово набуло іншого значення для мене. Воно асоціюється із словами: жахіття, біль, тривога, небезпека, каліцтво, смерть.

Поки бойові дії були далеко, ми хвилювалися за людей, які перші стикнулися з ворогом, за українських військових, які боронили кордони нашої держави. Там знаходились, захищаючи нас, чийсь батько, дядько, син, брат, дід. Почалися дні тривог, страху. Ворог обстрілює міста, гинуть люди, інші, яким вдалося виїхати з захоплених міст, виїхали за кордон, або в міста, в які ще не дійшла війна. Я залишився без друзів, бо вони злякалися і виїхали за кордон. І ось ворог дійшов і до мого міста. Ні, вони не зайшли до міста, наші кордони надійно бережуть військові.

Ворог «оселився» в місті Енергодар, де розташована найбільша в Європі атомна станція. Вночі, зранку і вдень ворог обстрілює житлові райони мого міста, обстрілює безперервно, засипаючи будинки «градами», снарядами. Моя родина не витримала цього, і ми покинули рідне місто.

Зараз я в чужій країні, в чужому місті, в чужому будинку, в чужій квартирі. Тут немає моїх друзів, але є люди готові допомогти в скрутному становищі таким як ми. Крім страху, з’явилося відчуття невпевненості, розгубленості.

Мені вночі сниться моє місто, дім, квартира, рідна школа, друзі.

Я мрію знову піти до школи, побачити своїх друзів, вчителів. Моїм єдиним бажанням є: «Щоб скоріше закінчилась війна, перемогою наших воїнів. Настав МИР».

Мир… Зараз я сприймаю це слово по-іншому. Для мене – це рідне місто без обстрілів, це школа з вчителями і друзями, це відпочинок з рідними, це спокій вночі, це день і ніч без сирен. Це блакитне небо, зелена трава. Це працьовиті, веселі, усміхнені люди. Це дитячий радісний сміх. Це спокій, тиша…

Цього не вистачає, про це моя мрія, цього я жадаю більше за все.

Поверніть моє життя!