Сім’я Олени Сергіївни втекла від обстрілів у Полтаву, де їх прихистили щирі душевні люди

Ми з харківської області. У нас було звичайне життя. Діти вчилися, ми з чоловіком працювали. 

Ми живемо поблизу міста Чугуїв - там аеродром. І ми почули перші гучні вибухи на аеродромі. Летіли і літаки, і ракети, було дуже гучно і дуже страшно.

Сама війна - це труднощі. Слава Богу, ми переїхали в Полтаву. Нас зустріли добре, я працюю, діти ходять на гуртки в школу. Нам люди допомагали, до нас були дуже уважні. Оточили нас розумінням, турботою, максимально всі прониклися нашою ситуацією. Я з легкістю знайшла роботу, бо гарні люди зустрічаються більше, ніж погані. Ще в мого папи була онкохвороба, і тут його вилікували.

Найстрашніше - це війна і те, що ми поки що не можемо повернутися додому. Шокувало, що дуже багато людей не розуміють, що війна по всій Україні, а не в одному куточку. А ще - що люди досі не розуміють, що потрібно змінювати мислення. Потрібно згадати своє коріння і відійти від усього російського.

Ми тримаємося. Чекаємо нашу перемогу. Чекаємо, поки не залишиться ні одного росіянина на нашій землі. Ми стали сильніші, нас вже нічим не налякаєш. Будемо боротися на нашій землі, хто як може.

Вірю у наше чудове майбутнє. Ми будемо працювати, діти - ходити до школи. Наша країна переживе кризу. Люди будуть повертатися з-за кордону. Я думаю, що спільними зусиллями ми все витримаємо і будемо процвітати.