Чупа Діна, 1 курс, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації

Вчитель, що надихнув на написання — Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна завжди була для мене чимось далеким і незнайомим. Я знала про неї з розповідей свого дідуся, із фільмів та уроків історії в школі, але ніколи не могла навіть уявити, що колись і я буду жити у воєнний час. Це здавалося мені страшним і нереальним, але в 2022 році все змінилося. Війна, яка досі здавалася далеким жахом, несподівано увірвалася в моє життя. Хоча до цього часу ходило багато чуток про можливий початок бойових дій, ніхто не був готовий до реальності, яка настала.

Я пам’ятаю той ранок дуже чітко. Як зазвичай, я збиралася до школи, але мама несподівано зупинила мене. Вона сказала, що почалася війна. Мій світ наче перевернувся в одну мить. Мені стало неймовірно страшно. Всі ті історії, які я чула раніше, раптом стали частиною мого повсякденного життя.

Перший місяць я не могла звикнути до нової реальності. Кожен день наповнювався страхом і тривогою. Але з часом я почала вчитися сприймати ці події більш спокійно, хоча це ніколи не було легко.

Перші дні війни здавалися нескінченними. Від ранку до ночі ми відчували напругу, яка не відпускала. 

Ніхто не знав, що буде далі. Ніхто не міг сказати, де може вибухнути чергова ракета або коли прийдуть нові обстріли. Батьки, зі страху перед тим, що може трапитися, навіть писали на спинах дітей їхні імена та контакти. Вони боялися, що самі загинуть під обстрілами, а діти залишаться одні. Це було моторошно, і це не дозволяло навіть на мить розслабитися. Життя змінилося назавжди, і цей страх став його невід’ємною частиною.

Проте навіть у найтемніші часи знаходилося місце для людської доброти. Попри страх і небезпеку, люди стали ближчими один до одного. 

Сусіди, яких раніше майже не помічали, почали підтримувати одне одного, незнайомці допомагали у будь-який можливий спосіб.

Мої батьки, наприклад, почали займатися волонтерською діяльністю, і я також не залишалася осторонь — допомагала у школі. Це давало мені відчуття, що я не безсила в цій ситуації, що навіть у часи війни можна робити щось корисне, підтримуючи тих, хто потребує допомоги.

З кожним днем війна все більше проникала у наше життя, і з часом ми почали до неї адаптуватися. Це здається дивним, але це так. Хтось звик швидше, хтось пізніше, але поступово ми навчилися жити в нових умовах. Щоденні новини про бойові дії та обстріли стали звичною справою. Люди вже не реагували на них так емоційно, як на початку.

Всі почали адаптуватися до цього стану постійної небезпеки.

До війни я мала великі плани на майбутнє. Я мріяла вступити до коледжу у великому місті, почати навчання і будувати своє життя. Війна не змогла змусити мене відмовитися від цих мрій. Навпаки, вона додала мені рішучості досягти своїх цілей, навіть попри обставини. Я розуміла, що потрібно продовжувати йти вперед, навіть якщо навколо все руйнується.

Одним із найбільших уроків, які я засвоїла за ці 1000 днів війни, стало переосмислення цінностей. Те, що раніше здавалося незначним, тепер набуло нового сенсу. Змінилися пріоритети, змінилося ставлення до багатьох речей. Війна змусила мене подорослішати, хоча я ще підліток. Вона значно вплинула на моє формування як особистості, на моє сприйняття світу.

За ці 1000 днів ми бачили, як змінилася наша країна. Спочатку люди стали ближчими один до одного, але з часом, як це не сумно, багато хто став більш агресивним. Війна випробувала нас усіх, і вона показала, хто є хто. Але, попри всі труднощі, ми продовжуємо боротися і не втрачаємо віри.

Зараз, озираючись назад на цей шлях, я відчуваю, що багато чого змінилося. Але головне — це моя віра в майбутнє.

Я вірю, що ми вже пройшли важливу частину нашого шляху і попереду нас чекає краще. Я знаю, що кожен із нас робить свій внесок у наближення цього світлого майбутнього. І я впевнена, що одного дня ми досягнемо того "добре", якого всі так чекають.