Переселенцям відмовили у виплатах внутрішньо переміщених осіб, тому нині вони ледве виживають, мріють повернутися у довоєнне життя і забути все як страшний сон

Життя у мене і моєї родини було дуже гарним. Ми могли собі дозволити гуляти, їздити відпочивати, робити ремонт в квартирі, хоч і в кредит. Після 24 лютого все змінилося дуже сильно.

Ми залишилися без роботи, діти стали боятися, потрібно було виїжджати з домівки, бо не хотіли, щоб вони цілими днями були сиділи в страху в коридорі.

Було дуже тяжко залишити все, що здобули тяжкою працею, але заради дітей зважились на цей крок. Поїхали спочатку в Вінницьку область, потім у Київську, оформили статус внутрішньо переміщених осіб. У виплатах нам, на жаль, відмовили, а як жити, годувати дітей? Чоловік влаштувався на роботу, але тих грошей не вистачає. До всього цього й ще з банку надзвонюють, вимагають повернути кредит.

Як би не війна, ми б все повернули, а так – тільки депресія і вічний головний біль. Дуже хочеться, щоб все закінчилося. Мрію повернутися у довоєнне життя і забути все це, як страшний сон.