Мені 32 роки. Я мешкала з чоловіком у Харкові, у мікрорайоні Північна Салтівка. 15 березня минулого року ми переїхали в Полтаву. Мої батьки живуть у Криму. Я вже понад три роки не бачилася з ними. 

24 лютого ми з чоловіком прокинулися о пів на шосту від того, що почули звуки вибухів. Ми читали напередодні новини й здогадувалися, що може початися війна, але все одно виявилися неготовими до цього. Ми жили у мікрорайоні Північна Салтівка, який росіяни обстрілювали найдужче. З нашої квартири на дев’ятому поверсі було добре видно наслідки обстрілів. 

Ми відразу сходили в магазин, вистояли величезну чергу і купили продукти. Об одинадцятій годині пішли в метро, бо в підвал нашого будинку було небезпечно ховатися. Коли було тихіше – виходили назовні, коли обстріли посилювалися – спускалися в підземку. Залишилися там на ніч. Зрештою, провели в метро півтора тижні. 

Ходили додому, лише щоб приготувати їсти і прийняти душ. Було дуже страшно знаходитися у квартирі, бо стіни дрижали від вибухів. Ми боялися опинитися під завалами, адже бачили, на що перетворилися сусідні будинки. 

У нашому мікрорайоні було багато влучань у багатоповерхівки. Нашій пощастило: вона отримала лише невеликі пошкодження. В той час як навколо – багато розбитих вщент. 

На початку війни магазини не працювали. Згодом відчинялися ненадовго. Щоб щось купити, потрібно було години чотири вистояти у величезній черзі під обстрілами. Однак люди, які ховалися в метро, не голодували, бо волонтери регулярно щось привозили. У перші дні – солодощі, а потім – гарячі страви.

Найтяжче було в плані санітарно-гігієнічних процедур. У підземці було тільки два вмивальники з холодною водою приблизно на дві тисячі людей. І два туалети по п’ять кабінок. 

Якщо спочатку ми боялися виїжджати з міста, то потім зрозуміли, що залишатися небезпечно. Тому зв’язалися з волонтерами й записалися на евакуаційний автобус до Полтави. Ми пів години йшли до місця евакуації і ще пів години чекали на автобус. Увесь цей час лунали вибухи. Доїхали досить швидко. Знайшли житло, роботу й вирішили залишитися в Полтаві. 

Перші півроку психологічно було важко. Я не мала сил, енергії і бажання щось робити. Згодом стало трохи легше. Почала займати себе справами. Спочатку простішими, а потім - складнішими. 

Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна. Я хочу жити у вільній Україні.