Перебуваючи в сотнях кілометрів від рідного міста, у спокійному й мирному Маріуполі, я все одно не відчуваю себе в безпеці. Адже мої рідні досі живуть у зоні військового конфлікту. Неможливо не думати про це й не переживати за них щодня.

Тому, якщо в мене запитають, що таке щастя, я без роздумів відповім: це сім’я, здорові батьки, можливість бачити своїх близьких будь-якої миті без допитів і пояснень стороннім людям.

Потім все, як у тумані, багато вибухів, шум і паніка

Для мене початок війни – 11 липня 2014 року. Тоді, побачивши, як повз мого будинку їдуть танки, я зрозумів, що нічого вже не буде колишнім, усе змінилося.

Події того дня досі стоять у мене перед очима. Ми з батьками чекали гостей і вирішили зробити окрошку. Мене, як найшвидшого, відправили в магазин. По дорозі назад я почув гул реактивних двигунів, а потім побачив два бомбардувальники. Чесно, я не повірив своїм очам. Потім усе, як у тумані, багато вибухів, шум і паніка.

Ми з батьками й сестрою сховалися в гаражі. Коли все стихло, вийшли назовні. Але через двадцять хвилин увесь цей жах повторився. Земля буквально тремтіла під ногами, здавалося, що це не закінчиться ніколи. У той день наше місто бомбили двічі.

Кажуть, людині властиво стирати з пам’яті неприємні події, але я як учора пам’ятаю, як на моїх очах снаряд влучив в автомобіль.

Наступного дня я вже був у друга в Маріуполі, сестра виїхала в Херсон. Як би ми не вмовляли батьків втекти з міста, вони не погодилися й залишилися.

Переїзд мені дався дуже важко – спонтанне розставання з рідними й постійний страх за життя батьків, який спочатку просто не давав спати ночами. Через військові дії в місті не було водопостачання, воду доводилося набирати зі ставка. Зв’язок із зовнішнім світом був повністю відрізаний, тому їжа була тільки та, що виростили на городі.

У той час не померти від голоду моїм батькам допомогли пайки, які доставлялися в місто Фондом Ріната Ахметова. А через відсутність мобільного зв’язку спілкуватися з ними можна було тільки листами. Перечитуючи їх сьогодні, мурашки по шкірі, ніби переживаєш всі події заново.

Напевно, саме переїзд і став переломною подією в моєму житті. Я до останнього думав, що перечекаю цей непростий час і повернуся додому. Але потроху почав обживатися.

Працевлаштувався на комбінат «Азовсталь» за спеціальністю. Починав з учня машиніста розливних машин, сьогодні я – майстер ділянки реконструкції доменних печей.

Через сім років повертатися назад не бачу сенсу. Маріуполь став моїм будинком, тут у мене улюблена робота, тут я зустрів кохання всього мого життя – дружину Катю. А трохи більше року тому ми стали батьками чудесного сина Іллі. Через військовий конфлікт побачити онука моїм батькам вдалося тільки через рік після його народження.

За останні роки я зрозумів, що головне в житті – це сім’я. Тому моя найбільша мрія сьогодні – якомога частіше бачити батьків, ділити з ними приємні моменти життя та просто бути поруч.