«Втративши дочку, я стала до всього байдужою»

Суркова Ольга:

Раніше все у нас працювало. І своя пекарня, і насіння в нас робили «Юзовські», і завод у нас хороший був, і лікарня процвітала, тому що вона районна була, з усього району їхали сюди.

Нове місто дуже сильно постраждало. Воно найбільш процвітаючим було. У нас там і [супермаркет] «АТБ» був, і шикарний ресторан, і новий ринок. Це все повністю стерто. Залишилося старе місто. Люди всі тут переважно живуть. Там одиниці живуть, у цих великих п’ятиповерхівках.

Стріляти почали. Стріляти... Ми були вдома. У гуртожитку люди почали панікувати. Вони одразу в перший день всі пороз’їжджалися. Ми тиждень жили під сходами. Накривали там матраци, їжа, питво – усе там було. Перший рік ми жили, консервацію робили на вогнищі. Томат крутили. Це все було на вулиці. Усе робили там.

У нас перший рік не було води взагалі в місті, тому ми (добре, що є криниці) аж далеко їздили по воду, привозили. Це все закатували вдома на вогнищі.

Я працюю медсестрою в травматологічному відділенні, Красногорівська лікарня. І нам перші два роки дуже багато привозили поранених мирних жителів. Це страшно. Це страшно, які рани. Довго гоїлися, дуже довго ми виходжували.

«Бехає», як каже моя дитина. «Мама, бехає?» Я кажу: «Бехає, синочок» – «Далеко?» - «Далеко». Хотілося, щоб взагалі не чутно було. Перший час дуже сильно нервувало. Сидимо, чекаємо вечора, зараз почнеться «бехання». «Так, мамо, почалося?» - «Почалося». Посиділи-посиділи, стихло все, слава Богу. Вранці точно так само: пів на шосту ранку знову починається «бехання». Ми сидимо, чекаємо до семи, до пів на сьому – знову «бехання».

Упало на вулиці, приліт був і все осколкове летіло сюди. Всі вікна повилітали, телевізор вщент, одяг. Усе-усе повикидали. Напевно, було близько шостої вечора, ми були одягнені. Ми відпочивали. І коли хвиля пішла, спочатку не зрозуміли. Потім ще раз хвиля. Добре, що в нас простінок тут у коридорі, і ми в коридор вибігли... Стіни хороші. Стояли поки це все не обійшлося. Усе в уламках, усе повністю побите було.

Дуже важко втратити дитину, дорослу тим більше. Виростити її, виходити, дати освіту й ось так от різко раз – і немає дитини. Це як праву руку відняли.

Данило Сурков, 8 років:

Сестра була в мене. Вона поїхала в Донецьк, і її снайпер убив.

Ольга:

Двадцятий рік їй пішов. Кулінарне училище закінчила. Знайомих і друзів у неї не особливо багато було. Вона домосідкою була в нас.

Данило:

Вона була доброю. Ми з нею їздили на річку. Вона мені все смачне купувала завжди.

Ольга:

Дівчинка моя поїхала в гості в Донецьк до друзів. Як мені сказали судмедексперти, вона йшла пішки, кульове поранення в ногу було, лівого стегна.

Останній раз вона зі мною вийшла на зв’язок 5-го числа. «Мамочко, усе добре, усе нормально. Не хвилюйся, я приїду 9-го числа, саме після свят вдома буду». «Ну, добре-добре», - і потім зв’язок обірвався. Обставини мені не відомі, як це все сталося.

Не розуміла, що її немає. Навіть маленький мій синочок говорив: «Мамо, це ж неправда, це ж не вона. Мамо, вона ж прийде?» Кажу: «Ну, звичайно, синочок, вона прийде. Ну, це ж твоя сестричка, все як належить».

У нас велика різниця між дітьми, 14 з половиною років. І Катя була в мене, як няня. Вона завжди допомагала мені в усьому.

Спочатку, звичайно, я дуже багато плакала, згадувала. Потім потроху стало легше. Постійно не будеш плакати, правильно? Дитина ж маленька росте, він все це бачить, поменше щоб він цього бачив всього.

Вона добра була, не жадібна, завжди з усіма ділилася. Отримала стипендію – Данилкові, усе-усе Данилкові. Добра була, відкрита, довірлива дуже.

Дякую велике Рінату Ахметову за те, що нам допомагає. Він бачить, як люди живуть погано, як їм важко виживати. Як люди буржуйки ці топлять. І вугілля, і води немає, і світла іноді немає. Він допомагає людям. А хто допоможе, крім нього? Хто допоможе?

Хотілося б, щоб цього не було. Досить вже, вистачить. Люди хочуть миру, від усього втомилися.