Марюхіна Марія, учениця 8 класу НВК «Загальноосвітня школа I-III ступенів №3-колегіум» Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шевченко Жанна Володимирівна

"Війна. Моя історія"

«Донечко, прокидайся! До школи не йдеш. Збирай речі, поїдеш до бабусі», – крізь сон почула я мамин  тривожний голос. Так несподівано, з острахом я ще ніколи не прокидалась… Це було 24.02.22…  близько шостої години ранку…

Із народження я жила в місті Ізюм, що на Харківщині. Це місто дуже мальовниче, багате на ліси, ріки та видатні місця. Навчалася я в Ізюмській гімназії зі своїми друзями до 6-го класу, відвідувала різні гуртки, жила повноцінним життям. Але враз все змінилося, перекинулося в голові, загуркотіло в серці і обірваною струною занило в душі…

Мої батьки працюють у поліції, і з їх розмови я зрозуміла, що трапилося щось серйозне, бо їх о 5-й ранку збирали по тривозі у відділку, потім дали час вирішити питання щодо перевезення з міста сім’ї та повернення на роботу. Тому батьки мене разом із моєю тіткою та маленькою двоюрідною сестричкою відвіз до бабусі з дідусем в село за містом, вважаючи, що там безпечніше.

Я чітко не розуміла, що трапилося. Але схвильовані батьки чомусь мене так гаряче обіймали та цілували, коли залишали в селі з тіткою та сестричкою, ніби прощалися з нами назавжди.

Декілька днів ми жили в селі. Ніби нічого страшного та нічого незвичайного не траплялося, але ставало ніяково, коли над нами пролітали літаки, несучи за собою рев моторів або відлуння вибухів. Як же я раділа, коли на вихідні приїхала мама! Так хотілося просидіти у її обіймах весь день! Але вона разом із дідусем зразу чомусь почали наводити лад у погребі: виносили з нього консервацію, ящики та все зайве. Почали до підвалу заносити стільці, теплі речі, ковдри та продукти харчування. Потім весь день закривали всі вікна будинку брезентом та дерев’яними балками.

Від цього в оселі стало дуже некомфортно і темно. Малювати або чимось гратися постійно при ввімкненому світлі навіть вдень дуже набридало.

Зранку дідусь покликав на двір маму та мою тітку, ми з сестрою також вибігли і побачили незвичну картину: сусідньою вулицею йшла колона військових та військова техніка. Як пояснив дідусь, це були озброєні військові росії, танки, бронетранспортери та інша броньована техніка. Кількість солдат та техніки неможливо було порахувати. Колони йшли і йшли.

Потім ми помітили і на нашій вулиці військових. Дідусь всім сказав одягтися тепло та спускатися до підвалу, що ми й зробили. Військові обходили всі будинки, перевіряли мешканців, оглядали вулиці та подвір’я. Ми надіялися, що вони пройдуть крізь село та підуть далі. Але цього не сталось...

Через дорогу від нашого будинку в амбулаторії та в школі, як казали дорослі, вороги влаштували командний штаб, поставили цілий «автопарк» військової техніки, та прямо за нашим городом поробили окопи та встановили військову артилерію (міномети, гармати, гаубиці), навкруги прямо на людських подвір’ях розташували ракетні комплекси (град, смерч, та щось інше).

Так ми потрапили в окупацію і до своєї квартири вже не повернулися. Все, з чим ми приїхали до села, сподіваючись на декілька днів, це і були наші речі.

Нашим житлом для дев’ятьох осіб став погріб. Дорослі ходили до будинку готувати їжу та приносили нам до підвалу. Митися до хати також ходили по черзі.

Але всі ці «незручності» були нічим в порівнянні з тим, коли вся ця техніка почала «працювати». Постріли, вибухи, тремтіння землі під ногами та стелі над головою наводили жах. Ми не плакали! Мабуть, в такому шоці організм тримався стійко. Але були дуже перелякані.

Так ми «жили» в погребі майже тиждень. Саме тоді я почула слово «війна» не з кінофільму, не з підручника історії, а як пояснення ситуації, що відбувається з нами. Згодом до нас дістався тато, і ми всі разом почали виїжджати з Харківської області. Доля нам подарувала місто Смілу Черкаської області, нових друзів, однокласників. Тепер мій дім і душа тут. А серце?