Я залишилася жити заради онуків, тому що втратила дочку та зятя. Намагаюся поставити маленьких діток на ноги.

Ось у нас на околиці Ольгинки немає ні парку, ні дитячого майданчика. Тому я з Катею та Колею гуляю сільською вулицею. Це для нас розкіш, якщо не стріляють. А минулого разу стріляли – ми й не виходили.

Постріли та вибухи діти чують регулярно

У нас немає зруйнованих будинків, але постріли та вибухи діти чують регулярно. Особливо страшно було минулої зими. Було дуже голосно, шибки у вікнах торохтіли, штукатурка посипалася, було дуже страшно.

Біди в нашій родині почалися ще до війни. Спочатку помер батько дітей, а через кілька місяців від інфаркту й мама. Я вже другий рік виховую їх сама.

Правду кажучи, мені самій хотілося померти. Але потім я переборола себе. Куди дітей дівати? Вони пам’ятають і люблять батьків, часто переглядають сімейний альбом. Дев’ятирічна Катя досі плаче, коли бачить мамине плаття в шафі.

Ми живемо на соціальну допомогу й раді будь-якій допомозі.